Главная

Барон Франц Нопча, або Дещо з життя палеонтологів

Барон Франц Нопча, або Дещо з життя палеонтологів

Трансільванія відома своїми ексцентричними аристократами. Хто не чув про графа Дракулу? Але пан Дракула – вигаданий, літературний персонаж. А барон Франц Нопча фон Фельшо-Сільваш – ні. Він існував насправді та був набагато колоритнішим та набагато більше багатостороннім персонажем за графа-кровопивцю.

Народився він 3 травня 1877 року у Трансільванії, у фамільному маєтку, який знаходився на території нинішнього румунського жудеца (округу) Хунедоара. Тоді це, звісно, не була Румунія, але Австро-Угорщина. Батько молодого Франца (або Ференца) належав до мадяризованої румунської аристократії, бодай і не самої значної. Але статус родини був досить високий для того, щоб Елек (Алексіус) Нопча, був директором Угорської Королівської опери та членом угорського парламенту[1]; а дядько, Франц Нопча (на честь якого і було названо нашого героя) мав досить високу посаду при дворі імператриці Єлизавети, дружини тодішнього цісаря, Франца-Йосифа I. Належачи до айстро-угорської еліти молодий трансільванський аристократ, зрозуміло, отримав дуже добру освіту – спершу у Терезіанумі, а потім – у Віденському університеті. До того ж Нопча був поліглотом: він знав угорську, німецьку, французьку, англійську, італійську, румунську, албанську, латину та давньогрецьку.

Власне, навчання у Віденському університеті стало першим наслідком певної ексцентричності молодого Франца Нопчі. Тихе, спокійне та передбачуване життя інтроверта скінчилося у 1895 році: його зруйнувала сестра спадкоємця трансільванської баронії. Вона знайшла й принесла вісімнадцятирічному Францу череп динозавра[2]. І молодий аристократ закохався у копалини і палеонтологію.

Франц Нопча у албанському костюмі.

Не можна сказати, що Франц Нопча був зовсім нешкідливим інтровертом. Він (і його рідні) вважав, що в нього розхитані нерви[3]: він надміру любив самотність; був схильний до депресії та до не зовсім адекватних вчинків (наприклад, ганявся за селянами, що належали до маєтку батька, з пістолетом). Але «нерви» не були чимось особливим для австро-угорської аристократії, як і грубість у поводженні з залежними особами. Більше бентежила родину останнього нащадка роду його абсолютна незацікавленість протилежною статтю. Для останнього з роду гомосексуалізм був серйозною вадою. Тому неочікуване зацікавлення палеонтологічною знахідкою оточення юного Франца аж ніяк не схвилювало.

Восени 1895 року Нопча з черепом ще невідомого динозавра відправився до Віденського університету – щоб проконсультуватись з тамтешніми професорами. Але череп був у дуже поганому стані – і експерти, м’яко кажучи, позбавились набридливої молодої особи. Але молодий аристократ виявився досить впертим – він засів самостійно вчити геологію, біологію, фізіологію тощо – і у 1897 вступив до непривітного університету на факультет геології. В тому ж році він опублікував свою першу роботу – опис черепа динозавра, подарованого йому сестрою. Відтепер ніхто не міг мати сумнівів у мірі таланту молодого вченого. Навіть він сам. І, наприклад, знайомство з відомим тогочасним палеонтологом Луї Долло, Франц Нопча почав з твердження: «Хіба це не чудо, що я, такий молодий, написав таку відмінну роботу» (чим не здобув у Долло приятеля). А в 1899 році двадцятидворічний палеонтолог-початківець вже прочитав свою першу лекцію у стінах Віденської академії наук[4]. Психічно нестабільний гомосексуаліст виявився геніальним дослідником: він продемонстрував неабиякий талант в реконструкції викопних тварин за їх рештками (зазвичай дуже вбогими); та навіть винайшов власний клей для склеювання скам’янілих кісток[5]. У 1903 році двадцятишестирічний студент захистив докторську – це була геологічна мапа околиць фамільного маєтку Нопчів.

Реконструкція Telmatosaurus transylvanicus

Незабаром у Нопчі з’явилося ще одне захоплення. З’явилося воно завдяки першому коханцеві Франца – графу Луїсу Драшковичу, якого він зустрів під час своїх геологічно-палеонтологічних мандрівок. Граф був затятим подорожником і мав свою улюблену країну для подорожей – екзотичну та незвичайну. Цією країною була Албанія[6]. На молодого Нопчу барвні оповідання Драшковича справили незабутнє враження. І того ж 1903 року, коли він захистив докторську, Нопча відбув свою першу подорож до Албанії[7].

Незабаром він почувався своїм у цій оттоманській провінції: він навчився спілкуватися багатьма албанськими діалектами, завів у країні численних друзів – Нопча дуже серйозно ставився до цих дружніх стосунків і навіть брав участь у вендетах та міжкланових війнах – та призвичаївся носити албанський одяг. А невдовзі він поєднав своє життя з Албанією чимось на зразок сімейного зв’язку. У 1906 році Франц фон Нопча познайомився з вісімнадцятирічним албанським чабаном Баязідом Ельмазом Додою (самому Францеві було тоді двадцять дев’ять). Спалахнуло кохання (у Оттоманській імперії гомосексуалізм не вважався ані гріхом, ані злочином, ані навіть чимось непристойним) і трансільванський аристократ найняв неписьменного пастуха на посаду персонального секретаря[8].

З того часу життя Франца Нопчі повністю заповнилося: Баязід, палеонтологія, подорожі до Албанії – з перервами на погіршення психічного стану. Зв’язок з Додою продовжувався аж до смерті Нопчі; невідомо, як до нього ставився неписьменний секретар, але трансільванський аристократ секретаря щиро кохав і навіть назвав на його честь викопну черепаху:  Kallokibotion bajazidi – що згрубша можна перекласти як «прекрасний, кругленький Баязід». Можна припускати, що почуття було взаємним: албанець лишався зі своїм покровителем до самої смерті. А разом вони жили довго (тридцять років) та щасливо (можливо) і померли в один день, але про це пізніше. В будь-якому разі Баязід мався з бароном краще, ніж в родимій Албанії. В горах біля овець молодий чабан, напевно, навіть мріяти не міг, що для колишнього неписьменного селянина будуть купляти у Відні рукавички, сорочки та білизну професора університету — його «друг» з великопанською безпосередністю доручав ці функції своїм «посполитим» колегам[9].

Що ж: ось воно щастя. Але не повне. Баязід належав Нопчі повністю; вишукувати динозаврів барон Нопча фон Фельшо-Сільваш міг де завгодно (після смерті батька він отримав не тільки баронський титул, але й чималий маєток, доходів з якого цілком вистачало на фінансування палеонтологічних експедицій); але Албанія… Албанія баронові не належала, а він хотів мати її всю для себе.

Реконструкція черепахи Kallokibotion bajazidi — «прекрасного, кругленького баязіда»

І у барона Нопчі в голові народжується проєкт. Політичний.

До того, як Нопча став власником титулу та маєтку, грошей на подорожі йому не вистачало. І він досить швидко знайшов джерело фінансування. Австро-Угорщина була зацікавлена у впливах на Балканах. А значить і в Албанії. Щоб мати впливи – потрібна інформація та зв’язки. А хто може краще забезпечити ці дві речі, ніж досвідчений подорожник, який досконало знає країну, її мову, та має там безліч друзів? І Франц Нопча став співпрацювати з віденським урядом (що, зрештою, не було нічим дивним у ті часи – подорожники дуже часто мали до виконання секретні завдання, збирали для своїх урядів інформацію та виконували роль агентів впливу).

У 1909 році в Албанії спалахнуло повстання проти турків[10]; а в 1912 році албанці проголосили незалежність (скориставшись з вдалого випадку – якраз йшла Перша Балканська війна, яку турки програли). Британія, Австро-Угорщина, Росія, Франція та Німеччина визнали незалежність нової балканської держави, але Албанія мала стати князівством з правителем з якогось аристократичного європейського дому (як це було у Греції, Болгарії чи Румунії). І тут Франц Нопча побачив свій шанс. Він написав листа до австро-угорського Генерального штабу, у якому запропонував план експедиції до Албанії під власним проводом. Від уряду йому потрібно було лише п’ять сотень війська, кілька гармат та два пароплави. Причому все це він зобов’язувався оплатити з власної кишені. Після завоювання Албанії та урочистого в’їзду на білому коні у Тирану барон Нопча збирався проголосити себе королем Албанії, встановити приязний до своєї батьківщини уряд та пошлюбити доньку якогось американського мільйонера (придане нареченої мало б забезпечити для нововстановленої країни необхідні фінансові засоби). На жаль ані фон Готцендорф (начальник генерального штабу), ані Франц- Йосиф I до плану барона не переконалися. Монарха для Албанії знайшли там, де монархів за традицією знаходили для будь-якої нової європейської країни – серед дрібних німецьких князів[11].

Баязід Дода (зліва) та барон Франц Нопча 1931 року.

Розчарований барон Нопча фон Фельшо-Сільваш впав у одну зі своїх звичних депресій; а потім почалася Перша світова війна і він став офіцером розвідки, займаючись шпигунством на території Румунії: більшу частину війни він провів не у формі, а у одязі румунського селянина.

Війна закінчилася поразкою та розпадом Австро-Угорщини та фінансовою катастрофою для Франца Нопчі: Трансільванія перейшла до Румунії та його маєток був конфіскований. Спочатку барон залишився в Угорщині; але угорська революція змусила його втікати з країни (інколи стверджують, що зробив це він на викраденому літаку). У Румунії він працює у Румунському геологічному інституті та намагається повернути свій маєток. Ідея з маєтком виявилася не дуже вдалою: барон-палеонтолог ледь не розплатився за неї життям. Коли він приїхав до колишніх родових володінь, селяни (можливо, згадавши, як він вганявся за ними з пістолетом) накинулися на нього з вилами, лопатами та іншим хазяйським знаряддям та проломили йому голову, не згадуючи про поламані ребра, звичайні забої та синці. В результаті він певний час мусить переміщатись у інвалідному візку – і хоч зрештою він з візка встає, наслідки побиття даватимуться йому взнаки решту життя. Знеохочений Румунією, барон Нопча фон Фельшо-Сільваш повертається до Угорщини. У 1925 році він стає директором Королівського геологічного інституту у Будапешті: але ексцентрик, грубіян та інтроверт не зміг знайти спільну мову з колегами. Він швидко та зі скандалом покинув посаду, після чого купив мотоцикл та відправився у подорож Італією з відданим Баязідом. Після чотирьох з половиною тисяч кілометрів у подорожників скінчилися гроші. Нопча продає свою колекцію копалин Британському музею та переїжджає до Відня.

У Відні, занепокоєний станом свого здоров’я та старінням, Франц Нопча йде на дивну операцію, подібну до тієї, якою заробляв професор Преображенський у «Собачому серці». Він звертається до доктора Ойгена Штейнаха, щоб той зробив йому власного винаходу операцію, яка полягала на частковій вазектомії[12]. В теорії «вазолігатура Штейнаха» мала розвернути гормони від, пардон, яєчок та скерувати їх на омолодження організму пацієнта[13]. Звісно, результат був нульовий.

І – незважаючи на значний науковий доробок[14] та репутацію експерта – Франц Нопча зламався під тиском хвороби та бідності.

25 квітня 1933 року барон Франц Нопча фон Фельшо-Сільваш підсипав своєму секретарю, Баязіду Ельмазу Доді, у чай снодійного; і коли той заснув, застрелив його вистрілом у голову з пістолета. За тим угорський аристократ застрелився сам. Він лишив записку: «Причиною мого самогубства є повний розпад моєї нервової системи. Мого давнього друга та секретаря я застрелив у вісні так, щоб він не мав жодного поняття про те, що я вчинив. Я не хотів лишати його хворим, нещасливим та бідним для дальших страждань у цьому світі. Моя остання воля в тому, щоб моє тіло спалили».

Список літератури

Burke, J. (2018). The Topic of Cancer. London: Routledge.

Colbert, E. (1968). Men and dinosaurs : the search in field and laboratory. New York: Dutton.

Elsie, R. (2010). Historical Dictionary of Albania. Lanham: The Scarecrow Press.

Flannery, T. (2018). Europe : a natural history. New York: Atlantic Monthly Press.

Veselka, V. (July 2016 г.). History Forgot this Rogue Aristocrat Who Discovered Dinosaurs and Died Penniless. Smithsonian Magazine.


[1] Він, до речі, не був позбавлений духу авантюризму – брав участь у невдалій мексиканській експедиції Максиміліана Габсбурга, який протягом короткого часу був імператором Мексики.

[2] Якщо комусь цікаво – це був невеличкий качконосий динозавр Telmatosaurus transylvanicus (це сучасна назва, Нопча назвав його Limnosaurus transylvanicus).

[3] Сучасні лікарі схильні вважати це біполярним розладом (або, за застарілою термінологією, маніакально-депресивним психозом).

[4] Лекція називалася «Dinossaurierreste in Siebenbürgen» — рештки динозаврів у Семигороді (Семигород – одна з назв Трансільванії).

[5] Не кажучи про безліч революційних гіпотез та відкриттів стосовно еволюції динозаврів та інших викопних тварин (він, наприклад, перший висловив припущення про теплокровність птеродактилів).

[6] Франц Нопча став провідним знавцем Албанії свого часу – він був експертом стосовно всього, що стосувалося цієї країни: від мови та етнографії – до геології та географії.

[7] Це була геологічна експедиція, яку оплатив його дядько.

[8] Є правда, версія, що Франц Нопча зустрів Баязіда Доду в Румунії, куди той вибрався на заробітки, і спершу найняв його як слугу.

[9] Зрештою при бароні Баязід вивчився писати та фотографувати, та навіть видав етнографічний труд, оздоблений рідкими та цінними фотографіями – правда, залишається непевним, яка частина цієї книги належить Нопчі, а яка – Доді.

[10] Однією з причин повстання стало те, що младотурки, впроваджуючи в Османській імперії реформи на європейський кшталт, прийняли закон проти «банд» (який сильно обмежував албанцям можливості для традиційної розваги – міжкланових воєн); заборонили носити зброю та дозволили бити гордих албанців за кару палками (не всі реформи нового уряду були аж такі європейські).

[11] Князем Албанії став Вільгельм Фрідріх Генріх цу Від.

[12] Вазектомія — хірургічна операція, при якій проводиться перев’язка чи видалення фрагмента сім’явивідних проток у чоловіків (або самців інших видів тварин). Ця операція приводить до стерильності (нездатності мати потомство) при збереженні статевих функцій.

[13] У 20-30-х роках XX сторіччя це була дуже популярна операція, її зробив собі навіть Зигмунд Фрейд – правда в його випадку це була відчайдушна спроба впоратися з раком.

[14] 186 наукових трудів: 132 труди з геології, палеонтології та біології, 54 – з «албанознавства». Плюс мемуари.

После Банкер-Хилл: проблемы Джорджа Вашингтона

Кровь, пролитая вокруг Бостона, означала войну – и никакие «Петиции оливковой ветви» уже не могли ничего изменить. А войны ведутся не ради компромисса, а ради победы. Банкер-Хилл, возможно, предвещал колонистам победу – но он победой не был. Америку ждал ещё долгий путь. Ей нужно было создать армию, которая могла бы одержать победу; ей нужно было создать государство, которое могло бы содержать армию; и — главное – ей нужно было решить, что есть для тринадцати колоний победа. Но начинать нужно было с армии.

Колонисты показали себя на Банкер-Хилл неплохо. Но не более того. Огромная разница в потерях не могла скрыть того факта, что американская милиция не смогла бы противостоять англичанам в регулярном сражении. Колонисты могли храбро защищаться в укреплении, но они не были способны ни выдержать штыковую атаку британцев, ни даже маневрировать на поле боя. Патнем остроумно заметил, что американцы «ценят свои ноги больше, чем головы; поставьте их за забор, который закрывает их до пояса – и они будут храбро сражаться; не будет забора – они побегут». Правда, мне кажется, что фермер-солдат имел в виду несколько другую часть тела, и ногами мы обязаны последующим редакторам.

Картина Дона Трояни, изображающая американских милиционеров в Лексингтоне. Осенью 1775 — зимой 1775/76 американская армия выглядела намного хуже, чем на этой тщательной, хоть и немного идеализированной, реконструкции.

Про проблемы со снабжением мы уже упоминали; потерянные при Банкер-Хилл пушки и шанцевый инструмент их только усугубили. В одном из первых писем Конгрессу Вашингтон настойчиво обращал внимание на состояние инженеров и артиллерии. «… Я уже упоминал о нужде в инженерах [инженеры и артиллеристы били в то время смежными и вполне взаимозаменяемыми специальностями]; я едва ли могу выразить всё свое разочарование в этом вопросе. Умения тех, которых мы имеем, очень несовершенны и ограничены лишь простейшим обращением с пушками; тогда как война, в которую мы вовлечены, требует знания, которое охватывает и обязанности на поле боя, и фортификацию. … [касаемо боеприпасов] мы находимся в такой крайней нужде, что нашу артиллерию мы сможем использовать лишь в очень малой мере без поставок снабжения как больших, так и своевременных: то что мы имеем мы должны сохранять для ружей, но и это мы должны использовать со всей возможной бережливостью». Действительно, хоть рапорты говорили о 308 бочонках пороха, ревизия на складах обнаружила лишь 36 бочонков: «Мистер Чивер этим вечером получил заявку на двести тысяч ружейных зарядов … [Он] может предоставить около тридцати шести тысяч, это будет всё, что готово к настоящему моменту; и остается тридцать шесть бочонков пороха из количества, собранного в Городах этой Колонии и полученного от других … Также имеется около двух тонн свинца и не единого кремня на складах. … Со дня на день мы ожидаем некоторое количество пороха из Вест-Индии, но невозможно сказать удастся ли этот план … В отношении свинца и кремней: полковник Портер шестнадцать дней назад отправился из Нью-Йорка с двумя большими бочками кремней и десятью тоннами свинца, но с того времени мы ничего о нем не слышали…» — это выдержка из письма Комитета по снабжению от 1 августа 1775 года, прекрасно иллюстрирующая ситуацию с боеприпасами. Таким образом, при (максимально возможной) численности армии  в тринадцать тысяч «штыков» в конце лета у колонистов имелось по три заряда на человека (по девять с учетом того, что имели при себе солдаты – как высчитал Вашингтон в своем письме к Конгрессу от 4 августа). Но не хватало не только боеприпасов. Не хватало всего: одежды, провизии, оружия, палаток, инструмента, лошадей, денег. И более того: не было системы снабжения как таковой: по сути, армия зависела от доброй воли всех возможных гражданских властей (и даже частных лиц). Провизию бойцы зачастую покупали самостоятельно (когда у них были деньги – в отсутствие денег приходилось или голодать, или незаметно что-то реквизировать у окрестного населения). У армии не было даже собственной казны. «Я нахожу себя уже очень стесненным отсутствием Военной Казны; и эта стесненность возрастает с каждым днем: я должен, поэтому, просить, чтобы деньги были отправлены так скоро, как это возможно».

Не все зависело от Вашингтона: многое зависело от командиров. А проблемы с командирами были: нескольких после Банкер-Хилл пришлось изгнать из армии «за несоответствие» (или – если говорить прямо – даже за трусость). Но и те офицеры, которые были в наличии, не всегда соответствовали стандартам, заданным новым командующим для Континентальной армии. Патнем, Старк, Прескотт, Грин – были, скорее, исключением, чем правилом. Часто случалось, что выборные командиры милиции не обладали ни знаниями, ни боевым опытом – лишь богатством, связями и ораторскими способностями. А квалификация командиров сказывалась не только на решениях, принимаемых на поле боя, но и на повседневной жизни солдата. Снабжение, жилье, гигиена и здоровье, подготовка солдат, дисциплина – все это в той или иной мере зависело от офицеров.

Приблизительно таким видел Бостон Джордж Вашингтон во время осады — этот рисунок изображает вид города от Кембриджа, в котором находился штаб Континентальной армии.

Дисциплина далеко не всегда была на высоте – массачусетское Собрание даже письменно извинялось перед Вашингтоном за состояние дисциплины в армии. Милиционеры вполне могли покинуть свою часть на пару дней или недель и отправиться «на подработку» к ближайшему фермеру. Или вообще покинуть армию. По любой причине: дела дома требуют присутствия главы семьи, закончились пули и порох, износилась рубаха или башмаки.… В общем, добровольцы считали, что имеют полное право отлучаться с войны по своим делам когда им угодно и на любое время. Как выразился очевидец — «они солдаты только в то время, в которое сами этого хотят». И заставить солдат соблюдать дисциплину, по сути, было нечем. Телесные наказания в американской армии времен Войны за независимость (как и во всех армиях того времени) использовали; но оно было ограничено — согласно библейской традиции – до 39 ударов плетью (в британской армии – от 100 до 500). Колонистов это не впечатляло. Как писал полковник из Пенсильвании Джозеф Рид «…в плане отсутствия порядка и распущенности мы равны Королевским войскам, если не превосходим их. Для мужчин той породы, из которой состоит наша армия, тридцать девять кнутов – настолько ничтожное наказание, что они очень часто … предлагают дать им больше за пинту рома».

Разумеется, при таком состоянии дисциплины к «воинской обязанности», ни о какой систематической муштре (это сейчас «муштра» приобрела скорее отрицательное значение, а в те времена она являлась важнейшей и неотъемлемой частью боевой подготовки) не могло быть и речи. В результате милиция колонистов была мало способна даже к простейшим маневрам на поле боя.

В лагере (точнее, в лагерях, разбросанных вокруг Бостона) царила грязь и антисанитария. И хоть новый главнокомандующий, в общем, был доволен состоянием здоровья солдат, относительное благополучие в этом вопросе было скорее результатом везения. По описанию очевидца, армия располагалась среди «…миазмов, исходящих от сжигаемого сырого дерева, порохового дыма, мочи, кала и потрохов». Вши и чесотка были обычным делом; помещения, отведенные под госпитали, были переполнены больными «лихорадками» и дизентерией. Позже к этим напастям присоединится ещё и эпидемия оспы.

Этот рисунок изображает американских солдат в 1782 году, когда в Америку уже непрерывным потоком шли грузы из Франции, Голландии и Испании. Даже в это время об однообразии колонистам приходилось лишь мечтать — а уж в 1775/76 годах дела обстояли намного печальнее.

Ещё хуже оценивал американскую армию некий британский военный хирург: «Эта армия <…> в действительности не более чем пьяный, лицемерный, лживый, ханжеский сброд; беспорядочный, не умеющий подчиняться, без всякого понятия о дисциплине и о чистоплотности, он должен разбежаться сам по себе в течение трех месяцев».

То, что в наше время назвали бы оперативной обстановкой вокруг Бостона, тоже не вызвало у Вашингтона восторга. 10 июля он писал Генри Ли: «Между нами, я думаю, что мы находимся в чрезвычайно опасной ситуации, так как наша численность не намного больше, чем предполагаемая численность противника. … Они расположены таким образом, что могут направить атаку в любую точку, тогда как мы не сможем этого [направления атаки] определить даже за несколько часов [до её начала]. …мы обязаны охранять все места [возможной атаки], и не знаем точно, откуда мы их [британцев] должны ждать». В придачу, численность Континентальной армии не соответствовала ожиданиям: предполагалось, что вокруг Бостона должно быть около 20 000 американских солдат, но в действительности их было едва 13 000.

В общем, новый главнокомандующий нашел свою армию «…не соответствующей нашим ожиданиям и поставленным перед ней задачам». И с первых же дней он начал приводить её в соответствие со своим видением. Неделя ушла на инспекции, рекогносцировки и знакомство с командирами (по двенадцать часов в день в седле). А затем из штаб-квартиры в Кембридже хлынул поток писем ко всем возможным властям с требованиями, просьбами и даже мольбами: Вашингтону нужны были люди, деньги, провизия, снаряжение.

И Вашингтон начал работу, которая сделала из плохо обученной и недисциплинированной милиции армию, немногим уступавшую лучшим европейским войскам. Правда, этот процесс потребовал огромного времени и усилий.

Ещё один вид Бостона — со стороны перешейка.

Первой заботой нового командующего было питание, вещевое довольствие и здоровье «подопечных». Солдат должен быть сыт, здоров и одет – это азбучная истина. Вот, например, выдержка из приказа по армии от 8 августа 1775: «Настоятельно рекомендуется офицерам каждого Полка смотреть за тем, чтобы складские запасы обуви и рубашек были заготовлены на каждого солдата, так как они могут понадобиться в любое время. Генерал так же рекомендует Полковникам обеспечить индейские мокасины или леггинсы для их людей вместо чулок, так как они не только теплее, но и носятся дольше; но следует придать им цвет, соответствующий требованиям к единообразию военной формы…». Но мало было приказать; надо было обеспечить необходимые для выполнения приказов материальные средства.  «Я сделал запрос об организации госпиталя…»; «…не менее чем 10. 000 охотничьих рубашек в большой степени избавило бы нас от … трудностей с малыми затратами и быстро»; «…я обратил особенное внимание на недавние симптомы оспы … каждый больной удаляется [из лагеря] так быстро, как необходимо для того, чтобы пресечь всякий контакт [со здоровыми] и панику в лагере»; «…наша нужда в порохе и свинце так велика, что требует незамедлительных поставок» — лишь несколько выдержек из писем Вашингтона за первый месяц его пребывания на посту.

Для Континентальной армии был установлен продуктовый рацион (приказ по этому поводу вышел уже 9 августа): «Один фунт [один фунт – приблизительно 450 граммов] говядины, или три четверти фунта свинины, или один фунт соленой рыбы в день; один фунт хлеба или муки в день; три пинты [сухая пинта – 0,55 литра] гороха или фасоли в неделю, или их эквивалент в овощах … ; пинта [жидкая пинта – 0,47 литра] молока в день … ; пол пинты риса или пинта кукурузы на человека в неделю; одна кварта [кварта – чуть меньше литра] пива или сидра на человека в день…». Так же были установлены нормы на выдачу свечей и – что особенно важно — мыла. Американские фермеры в то время – и не они одни – считали мытье вредным для здоровья: и гигиену приходилось вводить принудительно.

Параллельно Вашингтон прилагал все возможные усилия, для того, чтобы исправить опасное положение Континентальной армии. Разумеется, он искал и просил боеприпасы, где только можно, но не только. Для того чтобы обезопасить себя от атаки британцев, он разыграл сложную шпионскую операцию, в результате которой в Бостон «просочилась» информация о том, что Массачусетское собрание прислало 1 800 бочонков пороха и это якобы вызвало снабженческий коллапс. Англичане поверили.

Карикатура, изображающая страдания британских солдат в осажденном Бостоне.

Так же новый командующий энергично принялся за улучшение офицерского состава. После прибытия в армию Вашингтона ужаснула не только некомпетентность многих офицеров, их коррумпированность и их неумение поддерживать дисциплину, но и отсутствие у них авторитета. «Офицеры почти того же сорта, что и солдаты, так как они спят и едят вместе в полном равенстве. Если капитану случилось быть в мирной жизни цирюльником, он бреет своих солдат и в лагере» — возмущался в письме виргинский плантатор из высшего общества. «Джентльмены из богатых и уважаемых семей становятся лучшими офицерами» — утверждал он в другом месте. К осени он «… вышвырнул одного полковника и двух капитанов за трусость, проявленную при Банкер-Хилл – двух капитанов за то, что они получали припасы и деньги на большее количество людей, чем насчитывали их роты – и одного за отсутствие на посту.… На данный момент один полковник, один майор, один капитан и два субалтерна находятся под арестом, ожидая суда». И злоупотребления среди офицеров удалось заметно уменьшить; что оценили солдаты. «Капитан Баллард из полка Фрая был осужден последним Военным Трибуналом за «богохульную ругань и за избиение и оскорбление своих солдат». Трибунал нашел арестованного виновным в двух из предъявленных ему обвинений: богохульной ругани и в битье своих солдат; и за это приговорил его к выплате четырех шиллингов штрафа каждому пострадавшему» —  ещё одна выдержка из приказа по армии (от 10 августа 1775). Даже храброму, волевому, но чрезмерно жесткому Уильяму Прескотту, одному из героев Банкер-Хилл, не удалось избегнуть наказания: будучи виновным в «угрозах и оскорблениях по отношению к ряду лиц» он был приговорен к пятнадцатиминутному сидению «на деревянной лошади» (один из аналогов позорного столба).

Так же Вашингтон (при поддержке и участии Конгресса) перестроил всю командную структуру армии восставших колоний. За первые две недели своего пребывания в должности он сделал тринадцать новых назначений среди высшего офицерского состава – от майора и выше (учитывая, что всего офицеров в таких званиях было в Континентальной армии 171 человек, новый главнокомандующий поменял почти 1/10 командного состава). К осени 1775 года «новая» армия выглядела следующим образом (из письма Вашингтона Конгрессу): «Армия сейчас сформирована в три больших дивизии под командой генералов Варда, Ли и Патнема. В каждой дивизии по две бригады, в среднем из шести полков каждая, под командованием генералов Томаса и Спенсера в Роксбери, Хита в Кембридже и Грина в Винтер-Хилл». На момент написания письма (4 августа 1775) Вашингтону недоставало ещё двух бригадных генералов – им станут Джон Салливан и Сет Помрой.

За лето 1775 материальное положение солдат улучшилось – появилось регулярное продовольственное и вещевое снабжение, госпитали, жилье, улучшилась санитария, исчезли задержки с жалованием, офицерам было запрещено использовать солдат для работы на своих фермах. Для того чтобы не оставлять времени для безделья и скуки, солдат и милиционеров привлекли к инженерным работам: занятый солдат – довольный солдат. Но одним пряником дисциплины добиться сложно. И в дополнение к порке Вашингтон ввел в использование штрафы и длительные аресты. На бережливых и привыкших к привольной жизни крестьян это подействовало. И состояние дисциплины тоже начало улучшаться. Осенью была запрещена стрельба без приказа (один из очевидцев писал, что такая пальба была причиной как минимум одного несчастного случая ежедневно); купание в обнаженном виде в реке (так была проявлена забота о нравственном чувстве кембриджских дам); самовольные отлучки из лагеря; пьянство. Многие проблемы остались (не хватало оружия, боеприпасов, дерева для костров) – но армия начала превращаться в эффективный инструмент войны. Слово очевидцу: «В лагере случился большой переворот в том, что касается порядка и регулярности. Новая метла чисто метет. Генералы Джордж Вашингтон и Ли каждый день на передовой линии. Новые приказы его Превосходительства зачитываются соответствующим полкам каждое утро после молитвы. Более суровое управление имеет место и большое различие сделано между офицерами и солдатами. Каждый знает свое место и блюдет его, иначе он будет связан и получит не 1000, но тридцать или сорок кнутов, в зависимости от вины. Тысячи сейчас работают ежедневно с четырех до одиннадцати утра. Удивительно, как много работы сделано».

Первый кризис – кризис со снабжением – был преодолён. Но зимой 1775-76 годов в Континентальной армии разразился следующий кризис. Дело в том, что власти колоний рассчитывали на быстротечную войну: после кампании 1775 года британцы должны были либо быть изгнанными с континента, либо (что расценивалось как наиболее вероятный и благоприятный вариант) согласиться на переговоры, которые должны были закончиться уступками. Поэтому срок службы большинства милиционеров истекал до 1776 года. И они имели полное и законное право возвращаться домой в ноябре — декабре 1775. Что с успехом и делали.

Рекламное объявление с призывом вступать в Континентальную армию.

Ответом Вашингтона была новая схема организации вооруженных сил восставших колоний. По мнению главнокомандующего континентальные силы должны были состоять из регулярной Континентальной армии и милиции отдельных колоний. Регулярная армия должна была состоять из 20 000 человек; срок их службы должен был быть установлен до окончания войны. Милиция же должна была поддерживать Континентальную армию на территории собственной колонии тогда, когда там шли военные действия. Учитывая то, что британцы планировали отправить за океан не менее 50 000 человек, предложение главнокомандующего было не более чем необходимым минимумом. Не всеми конгрессменами это предложение было встречено с пониманием: предубеждение против постоянной армии (которая, якобы, всегда есть инструмент тирании, предназначенный для подавления свободы) было настолько сильно, что стало причиной довольно энергичного противодействия. Дополнительным аргументом против создания большой постоянной армии был недостаток средств. Поэтому в итоге Конгресс разрешил лишь набрать армию на 1776 год – в декабре 1776 решение должно было быть пересмотрено. И, в случае необходимости, в конце 1776 года командующий получит разрешение набрать новую армию – уже на 1777 год.

Таким образом, кризис не был разрешен (он разрешится позднее) – и будет возобновляться в несколько ближайших зим.

Ещё один вид Бостона того времени.

6 декабря 1775 взбунтовались коннектикутцы (их срок службы закончился 1 декабря): они потребовали, чтобы им или доплачивали за то, что они находятся на позициях в «сверхурочное время», либо распустили по домам (с оплатой за шесть лишних дней службы, конечно). Вашингтоном развил бурную деятельность: он «одолжил» 3 000 милиционеров у массачусетских властей; уговорил нью-гэмпширцев отправить навербованную милицию к Бостону раньше, чем они планировали. И 18 декабря (по описанию Натаниэля Грина) «коннектикутские войска ушли домой, милиция из этой провинции [Массачусетса] и Нью-Хэмпшира пришла, чтобы занять их место. … Нью-Хэмпшир повел себя благородно». Грин сам был нью-гэмпширцем.

Но – американское командование это уже поняло – худшее было впереди. И для того, чтобы с наступлением 1776 года позиции американской армии не опустели, пришлось принимать неотложные меры. Для начала – ещё в ноябре — количество полков Континентальной армии было сокращено с 38 до 26 – это позволило сохранить полноценный «кадровый каркас» для частей. Затем Вашингтон несколько изменил условия вербовки. Рассудив, что многие милиционеры могут остаться в армии «за компанию» с друзьями, он позволил тем, кто продолжал свой контракт, выбрать часть для прохождения службы. Кроме того, он пообещал тем, кто повторно подпишет контракт, новый мундир и трехнедельный отпуск. Сначала успех был умеренным – в конце декабря Вашингтон писал, что повторно подписали контракт 2 540 человек; но в итоге продолжило контракт 7 500 человек – больше половины армии. И, наконец, часть младших офицеров была освобождена от службы на линии осады и отправлена в родные места – с целью привлечь в Континентальную армию родственников, друзей и знакомых рассказами о своей успешной военной карьере. Это тоже сработало. Тем не менее, из-за оттока демобилизовавшихся и отпускников, в начале января вокруг Бостона находилось лишь около 5 600 способных к бою американских солдат. Но в целом к январю 1776 года кризис был разрешен – до следующей зимы.

Осада Бостона продолжалась.

Гібридна війна XVIII століття: новий король Речі Посполитої

Гібридні війни видаються нам винаходом сучасності. Але це не так. Всі характерні риси гібридних війн ми можемо знайти у далекому минулому. Поєднання традиційних, конвенційних засобів ведення війни зі створенням «повстанських» рухів і заколотів, з політичними діями, спрямованими на послаблення атакованої держави та на сіяння в ній розбрату, з війною в інформаційному просторі – все це було присутнім ще у XVIII сторіччі. Наприклад, при розділі Польщі – взяти хоча б польсько-російську війну 1792 року… Але ж почекайте! Війни ж не було – була цілком легітимна Тарговицька конфедерація, скерована проти злочинної Конституції 3-го травня. Хіба не так?

Зображення на верху сторінки: «Елекція Станіслава Августа», картина Бернардо Белотто на прізвисько Каналетто (1722-1780), намальована ним у 1778 році.

Перед кінцем XVIII століття Річ Посполита вже давно розгубила свою минулу славу. Колись грізна шляхетська республіка вже не обирала королів і не диктувала їм умов. Королів фактично призначали в Петербурзі. І так, 25 листопада 1764 року (в день святої Катерини), у Варшаві коронували Станіслава Понятовського, колишнього коханця російської цариці Катерини II. Корону йому забезпечили не стільки голоси шляхти (хоч у вересні того ж року на Елекційному сеймі за нього одноголосно проголосувало п’ять з половиною тисяч польських та литовських шляхтичів), не стільки підтримка з боку могутнього і впливового роду Чарторийських, скільки пів мільйона російських карбованців і тридцять тисяч російських солдатів: кожен чудово знав, що Станіслав Август (таке ім’я він прибрав при коронації) є ставлеником імператриці всєя Русі. «Знали від Конвокаційного сейму всі добре, що ніхто інший, а тільки Понятовський буде королем, бо ніхто крім нього конкурентом явним і здатним до корони себе не виявив. Але для того, щоб всьому надати форму вільної елекції все так робили, як було б, якби народ сам, без примусу, вільно, без російської збройної сили, собі короля обирав. А через те, що росіяни цьому сейму асистували, стоячи напоготові під Варшавою, не було нікого, хто б пропозиції поданій від примаса, аби Станіслава Понятовського, стільника литовського, обрати й народові оголосити як кандидата до трону, спротивився» — так описав те, що відбулося, Анджей Кітович. І це не були чутки або «русофобія»: сама Катерина після коронації у своїй записці прямо привітала Нікіту Паніна з «королем, якого ми робили».

Яким був Понятовський? Барвний його опис лишив польський поет не з найвідоміших, Франтішек Карпінський[1]: «Король мав обличчя поважне, серце найкраще, знання великі, люб’язність у спілкуванні надзвичайну, красномовність неабияку; але разом з тим у діях був так слабий, що сам в собі певним не був і тому до інших по пораду звертався; і через те кожен за власним інтересом його на свою сторону перетягував. Не те, вважаю, не те розум, що красиво каже; а те, що по-господарськи робить; першого з читання книжок і зі спілкування з людьми набути можна (а й те б треба скоріше пам’яттю,  ніж розумом називати), друге ж сама природа дає, або й відбирає». На додаток письменник відмітив любов короля до лестощів і до «розпусти»; хоч і признав йому «найміцнішу релігію». Звісно, близько Карпінський короля не знав (вже не кажучи про те, що писав він свої спогади 1822 року); але його опис добре відображає загальне сприйняття монарха як слабкодухої, дещо розбещеної – хоч і не позбавленої розуму — особи. Насправді ж все було не так просто: як це часто трапляється, оцінка сучасників була не зовсім влучною. Понятовському не бракувало добрих намірів; також він міг бути цілком компетентним. Високий рівень освіти, не з останніх розум, вміння себе поводити й подобатись людям, хист до інтриги та до дипломатії – могли зробити його не найгіршим королем. «Терпіння, обачливість, хоробрість![2]» – писав Понятовський своїй повірниці мадам Жоффрен незадовго після елекції. – «І ще раз: терпіння та обачливість! Ось мій девіз». Дійсно, і терпіння, і обачливості йому вистачало; мав він і хоробрість (розповідали, що колись – либонь у Дрездені – він навіть викликав когось на дуель) – але ця хоробрість була радше пасивною. Стань Понятовський правителем у якомусь спокійнішому місці на зразок Копенгагену чи Флоренції – можливо він був би згадуваним зі вдячністю монархом (як це сталося в Лотарингії з його попередником Станіславом Ліщинським). Але в Польщі того часу біг історії залежав від особистих якостей короля менше, ніж від вже наявних на час його обрання політичних та економічних обставин. Та й негативні якості нового короля дещо сприяли катастрофі: все ж таки Понятовський дійсно був не дуже послідовним, дещо нерішучим та – прямо скажемо – не дуже працелюбним і енергійним монархом. Vae victis – горе переможеним; і падіння керованої Станіславом Августом держави знецінило всі його позитивні якості.

«Станіслав Август Понятовський у коронаційному вбранні»; картина авторства Марчелло Бачареллі (1731–1818), намальована у 1764 році, фактично «по свіжих слідах».

Крім короля сильний вплив на польську політику мали його прибічники (навіть, точніше, покровителі) – Чарторийські та їх фракція, звана просто «Фамілією» (або «чортами» — як хтось з ними не надто симпатизував). Чим була «Фамілія»? Фактично це були Чарторийські зі своїми родичами. Владу над родом справували Міхал Фридерик Чарторийський (канцлер литовський) та його брат, Август Олександр Чарторийський (воєвода руський). До Чарторийських у стислому сенсі належав також син Августа Олександра, Адам Казимир Чарторийський. Дальшими членами «фамілії» були зяті Міхала та Августа. По-перше, Станіслав Понятовський (не той, що стане королем, але його батько, який в дуже значній мірі спричинився до піднесення роду Чарторийських). По-друге – Станіслав Любомирський (великий маршалок коронний). Також діти Станіслава Понятовського і Констанції з Чарторийських: Казимир (підкоморій коронний), Станіслав (майбутній король, стільник литовський), Анджей (генерал австрійської служби) та Міхал (священник, у майбутньому єпископ). Також до «фамілії» належав приятель Чарторийських, Анджей Замойський. Королем Речі Посполитої, за задумом «фамілії», мав стати Адам Казимир Чарторийський: він отримав солідну освіту (відвідував університети у Дрездені, Брюсселі, Болоньї, Падуї, Кембридж, Оксфорд) та певний політичний досвід – під крилом батька й вуйка. Але давній любовний зв’язок Станіслава Понятовського з Катериною II при виборі кандидата на польський трон схилив терези на його користь; хоча й кандидатура Адама Чарторийського лишалася в силі – як запасна. «Я відправляю прямо зараз графа Кейзерлінга послом у Польщу, щоб він зробив вас Королем після смерті цього [короля], у випадку, якщо він не зможе досягти успіху з вами, я хочу щоб ним був принц Адам» — писала Катерина Понятовському 2 серпня (13 липня за новим стилем) 1762 року. На додаток «принц Адам» чи був менш амбітним за Понятовського, чи (що більш вірогідно) мудрішим і більш реалістичним в оцінці політичної ситуації: перспектива отримати корону його не дуже вабила. І він настійливо від цієї честі відмовлявся (аж до того, що навіть інтригував в Петербурзі, щоб відохотити Катерину розглядати його кандидатуру на польський трон). Отже, кандидатом від «фамілії», підтриманим Росією, став тридцятидворічний Станіслав Антоні Понятовський.

Союз «Фамілії» та Росії не був цілком вимушеним. Як сам Понятовський, так і Чарторийські мали свої резони для того, щоб тримати з «північною імперією». По-перше, вони вважали маленьку, але керовану рішучим, розумним, енергійним та цинічним Фрідріхом II Пруссію набагато більшою небезпекою для Речі Посполитої (вірячи, що Росія має і так під достатком землі та не потребує польської території – на відміну від агресивної й не дуже багатої прусської держави). По-друге, спираючись на репутацію Катерини як реформаторки та освіченої монархині, вони були певні, що російський уряд не буде проти проведення необхідних для Польщі реформ (правда, про всяк випадок, російську монархиню «фамілія» про свої реформаторські плани не повідомляла). По-третє, Станіслав Понятовський вірив у приязнь до себе своєї колишньої коханки – і вірив, що підтримуючи його вона керується скоріше особистими, ніж політичними мотивами. На додаток союз з могутньою східною імперією видавався значно безпечнішим, ніж династична унія з маленькою Саксонією[3] та союз з Австрією, вже неодноразово битою Фрідріхом Великим. Тож зразу по смерті Августа III Чарторийські створили конфедерацію та від її імені попросили військової допомоги у Катерини II. Звісно, цариця у такій не відмовила.

Треба зазначити, що Чарторийські аж ніяк не були проросійською партією. Перед тим, як звернутись по допомогу до Катерини, вони шукали її у Франції (традиційної союзниці Польщі) – але та була «не в формі». Не кажучи навіть про те, що після поразки у Семилітній війні країна проходила через кризу політичну й економічну, західноєвропейська монархія мала ще й кризу «адміністративну». Франція на той час мала дві дипломатичні служби: першу – офіційну; і другу – приватну дипломатичну службу короля (Людовика XV). Воно б і нічого, але ці служби не мали спільної мети та спільної політики; часто навіть дії однієї дипломатії суперечили діям другої. Непослідовність і хаотичність французької політики разом з мілітарною слабкістю держави зробили з Франції не занадто надійного союзника. І «Фамілія» звернулася у сторону Росії (точніше, Катерини та її найзначнішого на той час прибічника, Паніна – бо двір нової російської імператриці також на той час роздирала фракційна боротьба). Про що не пожалкувала: коли Варшавою пішли чутки про те, що панівна «саксонська» партія задумується про арешт Чарторийських та їх союзників (небезпідставний, бо «чорти» носилися з ідеєю конфедерації), Катерина написала Кейзерлінгу: «Розголосіть, що якщо насміляться схопити та відвезти у Кенігсштейн когось із друзів Росії, то я населю Сибір моїми ворогами й спущу [з ланцюга] Запорізьких козаків, які хочуть прислати до мене депутацію з проханням дозволити їм помститися за зневаги, які їм наносить король Польський». Розголошення намірів імператриці супроводжувалося вступом кількох російських загонів до Литви (де вони трошки похазяйнували у маєтках супротивних «Фамілії» Радзівілів). Після таких делікатних натяків ніхто більше на свободу учасників новоспеченої «російської партії» не зазіхав; правда від конфедерації врешті Катерина Чарторийських теж відмовила (або майже відмовила – так чи інакше, але до смерті Августа III 5 жовтня 1763 року конфедерація зав’язаною не була).

Ще один малюнок Жана-П’єра Норбліна (1745-1830) — «Бійка шляхти на сеймику».

Також і Понятовський персонально не був «російським агентом». Він був навіть патріотом і мав власні ідеї що до майбутнього Речі Посполитої. На своєрідній конференції 23 грудня 1763 року, де «Фамілія» та Кесельрінг з Рєпніним остаточно прийняли рішення про те, що Станіслав стане королем Польщі, між росіянами та Понятовським навіть виник серйозний конфлікт: майбутній король спротивився введенню московського війська до Польщі. Мотивував це Станіслав тим, що вибори, що відбулися у присутності іноземних військ не будуть легітимними. «Якщо російських військ тут не буде – ви не станете королем» — помітив Кесельрінг. «Краще я не буду королем, ніж дам підстави для закидів» — відповів Понятовський. Зрештою Станіслава все ж таки вдалося переконати – хоч він і офіційно висловив протест. Правда, протест аж ніяк не був ознакою принциповості майбутнього короля. Понятовський був досвідченим придворним і принциповість не входила у число його цінностей. У листі Масальському, віленському єпископу, він висловлював погляд, що зв’язування себе якими не будь правилами нічого не варте і може навіть зашкодити у політиці. XVIII сторіччя було таки досить цинічним. І спротив партії Понятовського незабаром перетворився на схвалення. Вже після вступу до Польщі російського війська і після протестів противників Чарторийських проти цього, від «фамілії» до Катерини надійшов лист наступного змісту: «Не поступаючись у палкому патріотизмі іншим співгромадянам, ми з сумом довідалися, що є люди, що висловлюють незадоволення з приводу вступу війська вашої величності до нашого краю, а навіть, що вони звернулися до Ваш. Імп. Величності зі скаргою на цей предмет. Ми бачимо з сумом, що законів нашої Вітчизни не вистачає для належного утримання тих ніби-патріотів в поводах … Грозило б нам з браку відповідних сил насилля з їх сторони на сеймах: елекційному і коронаційному. Вступ в межі Речі Посполитої війська Ваш. Імп. Милості та їх поведінка – викликають щиру вдячність у серці кожного справжнього поляка, і ми визнали за потрібне цю вдячність на письмі висловити». Підпис майбутнього короля – не зважаючи на його попередній демарш – теж стояв під цими словами. Від опозиції – до «щирої вдячності»: майбутній король був дійсно досвідченим царедворцем і розумівся на політиці.

Але використовувати свій політичний талан у стосунку до Катерини Понятовський не хотів – і це становило проблему. Річ у тому, що Станіслав у 1763 році був все ще щиро закоханий у російську імператрицю[4] – і вірив, що вона відповідає йому взаємністю. Катерина (може несвідомо) використовувала це переконання і навіть – також несвідомо – його підсичувала. «Будьте впевнені, що я завжди буду відчувати особливу приязнь до вас і до всього, що вас стосується…» — писала своєму колишньому аманту цариця. З її боку це була лише уникливість, бо вона вже давно мала іншого коханця – Григорія Орлова. Але Станіслав сприймав це як зашифроване (бо листування з Понятовським була для Катерини вельми небезпечною – в сенсі політичному, не приватному) любовне визнання. Палкій та сентиментальній душі такого «натяку» було достатньо, щоб викликати сплеск пристрастей. І ця романтична сентиментальність призвела до, мабуть, найбільшої помилки Станіслава: бувши впевненим у почуттях імператриці, він вважав, що зведення його у королівський сан є наслідком лише почуттів і не має жодних політичних мотивів. А значить його колишня кохана дозволить йому чинити у здобутому за її допомоги королівстві все, що він вважатиме за потрібне.

Понятовський навіть мав надію на те, що Катерина вийде за нього заміж; але ще до елекції вона рішуче заперечила подібну можливість. Ситуацію, правда, підсичували чутки, що розповсюджувалися (принаймні, так вважалося) французами, австрійцями та Бєстужевим. Французи та австрійці стверджували, що Понятовський має одружитися з Катериною для того, щоб налякати турків та змусити їх натиснути на Росію – для того, щоб та відступилася від підтримки Станіслава та звільнила дорогу до трону саксонському кандидатові. Бєстужев же використовував ці чутки у боротьбі з Паніним та Орловими. На ситуацію у Константинополі та Петербурзі вони вплинули мало (хоча англійці – які, зацікавлені у союзі з Росією та Пруссією, діяли на користь цих двох держав – були змушені роздати у Високій Порті трохи хабарів, щоб султан не втручався у європейські династичні чвари); зате на сентиментального Понятовського вони справили своє враження.

У реальності, звісно, роман Станіслава Понятовського з Катериною не був основним мотивом до підтримки царицею кандидатури литовського стільника (якщо взагалі був мотивом). Її сприяння обумовили причини суто раціональні. По-перше, Понятовський не був самостійним гравцем на польській політичній арені.  І – на відміну від Адама Чарторийського, який завжди міг розраховувати на підтримку могутніх вуйків – потребував допомоги зі сторони. А зважаючи на те, що віддавши першість Понятовському перед Чарторийським, цариця сіяла зерно майбутньої незгоди між королем та його покровителями – її приязнь мала у майбутньому знадобитись колишньому її коханцеві обов’язково. На додаток, через те що Понятовські не належали до давніх магнатських родів, їм досить складно було розраховувати на симпатію «конкурентів» Чарторийських. Пихаті Радзівіли або Потоцькі аж ніяк не визнали б «вискочку» Понятовського навіть собі рівним, не те що лідером[5]. По-друге, кандидат на польський престол відрізнявся досить слабким характером і певною – не те щоб боязливістю, боягузом він не був – але несміливістю і нерішучістю, що робило його податним як на маніпуляції, так і на залякування. Імператриця добре знала свого колишнього аманта. Підсумувати політичні мотиви Росії при виборі польського монарха можна власними словами Катерини (вона це писала Фрідріху у жовтні 1763 року): «…дізнавшись про смерть короля польського[6] я думками, природно, звертаюся до Вашої Величності; переді мною ваш лист від 15 лютого цього року, який каже, що нам двом було б краще домовитись, щоб один з П’ястів[7] зайняв вакантний трон Польщі; я ціную цю обопільну згоду ще по одній особливій причині, яку обережність нам диктує і яка полягає на тому, що правило вибору короля з одного й того ж роду безперервно може виродитись у наслідну монархію та у придушення духу свободи у нації. У нашому випадку вже існуючої згоди нам залишається тільки прояснити наші позиції; і щоб уникнути всякої забарливості, я пропоную Вашій Величності споміж П’ястів того, хто може бути найбільш зобов’язаним Вашій Величності та мені за те, що ми зробимо для нього. Якщо Ваша Величність погоджується – це стільник литовський, граф Станіслав Понятовський; і ось мої аргументи: з усіх претендентів до польської корони він є тим, хто має найменше засобів для того, щоб її осягнути й через те здається найбільш далеким від неї і, отже, буде найбільш зобов’язаним тим, з чиїх рук отримає цю корону. Не те буде з вождями нашої партії: той з них, хто осягне корони, розділить свою вдячність між нами та власним спритом та своєю далекоглядною завбачливістю. Ваша Величність скаже, що йому не буде з чого жити, але я гадаю, що Чарторийські, [які] сильно зацікавлені в тому, щоб трон зайняв хтось з їх дому, зможуть привести його стан до того, щоб він був згідний з його достоїнством. Мені здається, що ми не могли б знайти особу більш відповідну для наших обопільних інтересів; я не відділяю інтересів Вашої Величності від моїх власних, я б хотіла, навпаки, дивитись на них з цієї точки зору і маю намір підтримувати та плекати приязнь Вашої Величності; і маю надію, що зі свого боку Ваша Величність дасть настанови своєму міністрові[8] у Варшаві діяти в усьому заодно з моїм задля блага миру, який я вважаю незмінним до тих пір, доки буду судити про почуття Вашої Величності за своїми власними…». Не можу втриматися: дійсно почуття Фрідріха та Катерини не різнилися і були надійним фундаментом до взаємної згоди – обидвоє відчували неабияку жагу до влади і до чужих земель.

«Вид Варшави з тераси Королівського замку», картина Бернардо Белотто на прізвисько Каналетто (1722-1780), намальована, правда, ним у 1773 році — але, проте, вона дає досить непогане уявлення того, як виглядала столиця Речі Посполитої у третій чверті XVIII сторіччя.

Треба зазначити також, що якби Катерина хотіла зробити подарунок у вигляді польського трону колишньому коханцеві – вона вряд чи б змогла. Десь у 1796-1797 роках Василій Попов[9] писав майбутньому царю Олександру: «Йшлося про необмежену владу, з якою велика Катерина не тільки у своїй імперії панувала, але й наказувала у країнах чужих. Я говорив зі здивуванням про ту сліпу покору, з якою воля її всюди виконувалася, і про ті осердя і ревність, з якими всі намагалися їй догодити. «Це не так легко, як ти думаєш», — зволила вона сказати. «По-перше, повеління мої звісно не виконувалися б із точністю, якби не були зручні до виконання; ти сам знаєш з якою обачливістю, з якою обережністю поступаю я у виданні моїх законів. Я розбираю обставини, раджусь, звідую думки освіченої частини народу і тільки по тому роблю висновок, яку дію указ мій справити повинен. І коли вже наперед я впевнена про загальне схвалення, тоді випускаю я моє повеління і маю задоволення те, яке ти називаєш сліпою покорою. І це підвалини влади необмеженої. Але будь впевнений, що сліпо не підкоряються, коли наказ не пристосований до звичаю, до думки народної; і коли в ньому ішла б я слідом однієї своєї волі, не думаючи про наслідки. По-друге, ти обманюєшся, коли думаєш, що довкола мене все діється тільки мені бажане. Навпроти того, це я, що, силуючи себе, стараюся догодити кожному, згідно з заслугами, з достоїнствами, зі схильностями та зі звичками і, повір мені, що набагато легше робити приємне для всіх, ніж щоб тобі всі догодили. Дарма ти будеш цього чекати та будеш засмучуватись, але я собі цього смутку не маю, бо не чекаю, щоб все без винятку по моєму робилося…» …» І ці слова були сказані вже тоді, коли Катерина була дійсною самодержицею. А на початку свого правління вона набагато більше залежала від придворних фракцій і мала набагато менше свободи у прийнятті самостійних рішень. Отже, російська політика у стосунку до Польщі не була винаходом Катерини, а була цілком традиційною; підкорення – або й загарбання – земель Речі Посполитої було на меті й в попередників німецької принцеси. Мета була однака – різнилися тільки способи її осягнення. У 1764 році Росія за одне з кандидатурою польського короля вибирала і загальну зовнішньополітичну орієнтацію: «північні» протестантські держави (Британія та Пруссія) – або «південні» католицькі (Австрія і Франція). Одна з придворних фракцій у Петербурзі (її очільником можна вважати графа Нікіту Паніна, прибічника «Північного акорду» – союзу між Росією та північними протестантськими державами, в першу чергу Англією та Пруссією) підтримувала вибір на трон Речі Посполитої короля з поляків. Друга – майже традиційний вже вибір короля з саксонської династії Веттінів (його підтримували колишній канцлер Алєксєй Бєсстужев та чинний канцлер Міхаїл Воронцов): саксонський король був союзником Австрії та Франції. Перемогла панінська концепція «Північного акорду»: король «з П’ястів» (не обійшлося й без дещиці везіння: 17 грудня 1763 року «саксонський» кандидат, Фредерік Крістіан, несподівано помер). А що до персоналій – вчасно і вдало прийшлася кандидатура Станіслава Понятовського. Максимум, що зробила особисто Катерина – це перехилила терези на користь колишнього коханця, та й те не напевно.

«Сеймик у церкві», малюнок Жана-П’єра Норбліна (1745-1830); виконаний, правда, аж у 1785 році.

Отже, 1764 року, року вибору останнього короля Польщі, «Фамілія» була на коні. Російські війська підтримували її; російське посольство роздавало хабарі на їх користь; російська казна оплачувала видатки свого – вже практично офіційного – кандидата до трону (до закінчення коронаційного сейму Понятовський отримував від цариці «дванадцять тисяч червонців» щомісяця). «Фамілія» почувалася настільки впевнено, що Станіслав навіть висунув імператриці певні умови, на яких він погоджувався зайняти престол. По-перше, він хотів щорічних субсидій від Росії та гарантій того, що трон залишатиметься за ним; по-друге, він вимагав, щоб королівська гвардія була вийнята з-під команди гетьмана та перейшла під команду короля (тобто його власну); по-третє, щоб за королем було визнане право призначення на урядові посади. Катерина погодилася. З ремаркою «…бо що нам за користь з такого короля, який буде позбавлений всякої влади?».

Але було й ще дещо: ані Станіслав Август, ані Чарторийські не знали про таємні пункти союзного російсько-прусського договору від 11 квітня 1764 року, де обидві держави домовлялися про спільну підтримку кандидатури Понятовського[10], але також і про те, що вони спільно будуть захищати права «дисидентів»[11] («Артикул сепаратний») і «свободу» — тобто традиційний політичний устрій шляхетської республіки. «Артикул секретний IV» російсько-прусського договору проголошував: «Оскільки інтерес Її І. В. Всеросійської та Й. В. Короля Прусського вимагає, щоб вжити всіх їх клопотів та зусиль на те, щоб Республіка Польська утрималася при своєму праві вільної елекції та щоб нікому не було дозволено вчинити сказане Королівство спадковим у своїй сім’ї або стати там самодержавним [монархом]; Її І. В. та Й. В. Король Прусський цим секретним артикулом зобов’язуються найсильнішим чином не тільки не дозволити, щоб хтось позбавив Республіку Польську її права вільної елекції та вчинити це королівство наслідним або стати в ньому самодержавним [монархом] за будь-яких обставин, але й всіма можливими засобами попереджати та знищувати усі плани та наміри, що можуть керуватись до цієї мети, як тільки про них відомо стане; та застосовувати у разі необхідності силу зброї для захисту Республіки від повалення її конституції та її фундаментальних законів».

Ніколай Васильевіч Рєпнін (1734-1801), посол Росії у Варшаві (і наймогутніша людина того часу у Польщі) на початку правління Станіслава Августа.

У березні архієпископ Владислав Любомирський попросив у Росії надати війська для захисту закону і порядку у країні. Причин для такого прохання було достатньо – і надали їх самі ж поляки, та ще й під гаслом патріотизму та захисту традиційних свобод. Кароль Радзівіл, наприклад, вдерся у палац віленського єпископа, Ігнатія Масальського, — та погрожував його вбити або, принаймні, позбавити уряду (повідомивши, що має зайвих сто тисяч дукатів на хабаря Папі), якщо ієрарх не перестане підтримувати «фамілію». Що ж, це були звичні для Речі Посполитої методи політичної боротьби – і супротивники «саксонської» партії не завагалися відповісти насиллям на насилля. Їх відповідь виявилася вагомішою; і супротивники Чарторийських мусили програти. Яким би багатим не був «Пане коханку» Радзівіл, але протиставити силі могутньої північної держави він не мав чого. А російські війська прибули вчасно, бо якраз до сеймиків, які обирали делегатів на конвокаційний сейм[12]. Під час виборів у Бидгощі (у якому під охороною двох тисяч росіян вдало був розташований військовий склад ще з часів Семилітньої війни) гетьман Браницький – він також був прибічником «саксонців»  — увірвався на сеймик на чолі восьми сотень польського війська. Але залякати прибічників Понятовського не вийшло: полковник Хомутов зі своїми солдатами швидко викинув гетьмана геть з містечка. Результат було нескладно передбачити: на конвокаційний сейм з Бидгоща поїхали прихильники «фамілії».

Справжні наміри Росії та Пруссії можна було розпізнати вже на Конвокаційному сеймі. Сейм почався 7 травня 1764 року і проходив під пильним оком російського війська[13]. Спершу союзні держави категорично спротивились спробі Чарторийських знести право liberum veto. Але тут виявилося, що при дотриманні права liberum veto кандидатуру Станіслава Понятовського на польський трон виставити не вдається – одноголосної підтримки немає. І «фамілія» робить чудовий політичний (і юридичний) хід. Спочатку вона прирівнює конвокаційні сейми до конфедерації – під час конфедерацій постанови на сеймі могли прийматися звичайною більшістю голосів. Потім – на радість своїм російським та прусським принципалам – цією звичайною більшістю голосів «фамілія» проводить кандидатуру Понятовського до трону. А затим сейм звичайною більшістю голосів приймає постанову, що питання державного скарбу та оподаткування одноголосного схвалення не потребують – таким чином звільнивши фінансові справи держави від згубного впливу „nie pozwalam”. До того сейм встановлює військові та скарбові комісії. Ці колегіальні уряди (поки що окремі для Польщі та Литви) мали зменшити вплив корупції на фінанси держави та армію — і підвищити ефективність адміністрування війська та державних фінансів. Також Конвокаційний сейм зносить всі внутрішні мита та встановлює єдине «генеральне мито» на усі товари, які ввозилися до Речі Посполитої. І наприкінці, перед самим завершенням нарад, Чарторийські проголошують «генеральну конфедерацію» без кінцевого терміну дії: це значило, що дія права liberum veto була припинена на довільний час. Ця політична інтрига фактично започаткувала реформи часів Станіслава Августа; хоч вона й викликала неприязнь як до «фамілії», так і до реформ у значної частини шляхти, яка вважала дії «кліки» Чарторийських-Понятовських незаконними. Варто сказати, що «чорти»[14] мали трохи щастя: по-перше, захворів посол Росії у Варшаві, Герман Кейзерлінг, — і його змінив ще недосвідчений у польських справах Ніколай Васильєвіч Рєпнін[15]. А відсутність необхідного досвіду у нового посла зробила можливою майже дитячу хитрість. Кейзерлінг застерігав Чарторийських і Станіслава, що при будь-якій спробі обмеження права вето і спробі запровадження прийняття законів на сеймах звичайною більшістю російські війська перекинуться на бік супротивників «фамілії». Тому хитрі «чорти» записали у постанові про скарбові питання, що голосування стосовно них відбуватимуться «способом, практикованим у судах». Бідолаха Рєпнін не похопився зразу, що у польських судах при голосуванні діє право більшості, а не одноголосності… По-друге ж, опоненти «фамілії»[16] покинули сейм, відмовившись від боротьби політичної на користь боротьби збройної. Зрештою до збройної боротьби вони так і не приступили (відбулося тільки кілька дрібних сутичок), але втекли в Угорщину від російського «допоміжного» війська, підкріпленого ще й кількома тисячами приватної міліції Чарторийських. Один Потоцький, розмислившись, замість вигнання вибрав капітуляцію. Таким чином протидія ініціативам «чортів» була мінімальною.

Цікаво, що у сучасників набагато більший інтерес викликали не вищеописані реформи, а заборона «наїздів» (zajazdów) та скасування «плати за голову».

Право «наїзду» дозволяло будь-якому шляхтичу зібрати людей та виконати судову постанову власноруч: тобто хтось, хто відсудив хутір у сусіди міг сам той хутір у нього відібрати. У вісімнадцятому сторіччі – при корумпованих та небезсторонніх судах – ця процедура перетворилася на відповідник нашого сучасного рейдерства. І новим законом право виконувати судові вироки (крім тих, які й перед тим мали виконувати державні чи муніципальні уряди) було забезпечено виключно за військом.

«Обід у Радзівілів», художник — Олександр Орловський (1777–1832), дата невідома.

«Плата за голову» дозволяла шляхтичеві за вбивство просто відкупитись штрафом, вірою. Віри були ретельно вирахувані: наприклад, Великопольський статут оцінював життя шляхтича у 30 грошів,  шляхетський палець – у 3 гроші, а життя «хлопа» — у 6 грошів (тобто один «хлоп» варт був двох шляхетських пальців). Але це був статут 1347 року, а інфляція існувала і в ті далекі часи; тому 1547 року кари було підвищено: мертвого шляхтича оцінювали у 60 злотих, вільну людину не шляхетського походження – у 30 злотих, а «хлопа» — у 10 злотих. Попри те, що пізніше була запроваджена і кара ув’язнення, маючи відповідні зв’язки злочинець міг легко відкупитися від покарання – і ця можливість викликала широке невдоволення; бо вбитим практично безкарно міг бути не тільки «хлоп» (і це шляхту непокоїло мало, бо частина віри за «хлопа» відходила не сім’ї вбитого, але його власникові), але й шляхтич або шляхтянка, як ми побачимо нижче. Натомість новий закон передбачав кару смерті за будь-яке вбивство. Правда, треба додати, що пізніше прибічники «традиційних свобод» додали до цієї постанови застереження: для того, щоб засудити шляхтича за вбивство кріпака, потрібні були дванадцять свідків події.

Отже, Конвокаційний сейм був плідним на нові закони, на наслідки, і доволі бурхливим – не обійшлося навіть без брязкання шаблями. Натомість Елекційний сейм[17] (27 серпня — 8 вересня 1764 року) був майже чистою формальністю та пройшов спокійно і майже без сюрпризів (не в останнє через присутність довкола Варшави 4000 російського війська). Усі присутні одноголосно висловились за кандидатуру Станіслава Понятовського. Мирний перебіг подій — відсутність бійок[18] та пияцтва — навіть дещо здивував сучасників. «Такий великий спокій та порядок панували у цьому величезному зібранні, що всі найпрекрасніші дами королівства могли бути присутніми на полі без жодних перешкод; і я мав те задоволення, що мене вибрали не тільки чоловіки, але й жінки. Примас був настільки люб’язним, що проїжджаючи повз їх екіпажів, питався: кого вони бажають мати над собою королем?» — писав Понятовський у Париж до своєї повірниці, мадам Жофрен. А в листопаді – як ми вже знаємо – відбулася його коронація як Станіслава Августа, останнього короля Речі Посполитої та ставленика Катерини II. Під час присяги у костьолі Св. Яна, Станіслав промовив: «Великий Боже! Ти, хто хотів мене бачити на місці, на якому я є зараз, Ти нічого не робиш дарма. Ти дав мені цю корону разом с палким бажанням відновити цю державу. Тож, у здійснення наміру Твого, дозволь моїй молитви досягнути Тебе. У здійснення наміру Твого, Великий Боже, влий у серця усього народу таку любов до спільного блага, яка мою перевершить». Гарні слова для початку нового правління; але за цими словами та за пов’язаними з ними надіями крилися цинічні маніпуляції та переважаюча сила двох сусідніх держав. Король, який хотів відродити Польщу, прийшов до трону завдяки російським грошам, російським багнетам та російській інтризі. Так почалася нова – і остання в діях першої Речі Посполитої – епоха.


[1] Той самий, якого ледь не охрестили Олексою на вимогу Довбуша, бо ж Довбуш саме в ніч його народження завітав у маєток його батька.

[2] Patience, circonspection, courage !

[3] Королі з саксонської династії Веттінів правили Польщею протягом кінця XVII — першої половини XVIII століття.

[4] Їх шалений роман розгортався у 1755-58 роках, коли Катерина ще була лише великою княгинею.

[5] Кароль Радзівіл довго навіть не іменував Станіслава Августа королем, а казав про нього просто «Понятовський» — та він й взагалі заявляв «короля не знаю, бо-м шляхтич».

[6] Августа III.

[7] Мова, звісно, не йде про давній польський королівський рід у стислому значенні, але лише про кандидата-поляка.

[8] Так тоді називали послів.

[9] Близький помічник та довірена особа Потьомкіна.

[10] В окремій «Секретній конвенції щодо вибору на польський престол П’яста…», підписаній разом із договором.

[11] Тобто не католиків: православних, лютеран, кальвіністів.

[12] Конвокаційні сейми збиралися по смерті монарха та визначали кандидатів на польський трон, так само як і час та місце майбутніх виборів – а також формулювали pacta conventa, умови, які мав прийняти наступний король.

[13] Називають число від чотирьох до семи тисяч вояків.

[14] Так прозивала шляхта Чарторийських і «фамілію» взагалі.

[15] Рєпнін прибув у Варшаву як секретар посольства 21 грудня 1763 року – лише за пів року перед конвокаційним сеймом.

[16] Старий та дещо більше ніж обережний Браницький, постійно п’яний Радзівіл та «хоробрий, коли при силі та боягуз у небезпеці» Потоцький.

[17] На елекційному сеймі (від латинського electio – «вибір») власне відбувалося обрання короля.

[18] Під час виборів нового короля у Варшаві було вбито лише 13 шляхтичів.

Революция: первая кровь

Бостонское чаепитие возмутило Англию. По словам лорда Норта, речь уже шла не о политике, не о законах, а лишь о том «…имеем мы какую-либо власть над этими территориями или нет». Генералу Томасу Гейджу (как раз отплывавшему в Америку для того, чтобы занять пост военного губернатора Массачусетса) король лично рекомендовал использовать силу для того, чтобы привести колонию к должной покорности. «Они будут львами, пока мы будем ягнятами, — ответил Гейдж – но если мы проявим решительность, они станут намного более покладистыми». Противоречия превращались в противостояние.

Примечание: в этой части, чтобы читатель не путался в персонажах и их политической принадлежности, я буду выделять фамилии и названия военных частей сторонников независимости жирным курсивом, а англичан и их сторонников («лоялистов») – просто жирным шрифтом.

Репрессивные законы

Британия могла вынести политические противоречия – она рождалась и развивалась среди таковых. Англичане могли проглотить агрессивные, и даже оскорбительные памфлеты – они и сами находили удовольствие в подобном обмене мнениями. Но посягательство на частную собственность – это уже было слишком. Выбросить в море чая на 10 000 фунтов! И от слов Британия перешла к делу. Началось все – как у островитян было в обычае – на поприще юридическом. Парламент утвердил предложенный правительством «Бостонский портовый акт» (31 марта 1774 года). Он был первым из тех законов, которые англичане называли «Принудительными Законами», а американцы – «Невыносимыми Законами» или «Репрессивными Законами».

Так бостонцы видели себя после принятия "Портового акта": якобы с наступлением блокады порта им оставалось питаться только рыбой из гавани.

Так бостонцы видели себя после принятия «Портового акта»: якобы с наступлением блокады порта им оставалось питаться только рыбой из гавани.

Вышеупомянутый «Бостонский портовый акт» закрывал Бостон для морской торговли (исключая каботажные суда, доставлявшие в город провизию и топливо) до тех пор, пока город не компенсирует убытки Ост-Индской компании – и пока король не откроет Бостон для торговли вновь особым постановлением.

Затем последовали «Закон об управлении Массачусетсом» и «Закон о беспристрастном отправлении правосудия». Эти два закона серьёзно подрывали самоуправление территорий. Совет и большинство гражданских служащих, которые ранее избирались колонистами, отныне назначались губернатором (а губернатора назначало британское правительство). Присяжные тоже больше не избирались, а назначались шерифами. Города и поселения не могли организовывать совместные собрания без королевского разрешения. А английские чиновники, обвиненные в тяжелых преступлениях, теперь могли быть отправлены для суда в Британию или в другую колонию – и, соответственно, избежать обвинительного приговора за преступления и злоупотребления совершенные в Америке.

И, наконец, был принят новый «Квартирьерский Акт».  Ранее (в 1765) закон обязывал гражданские власти колоний предоставлять британским войскам снабжение и обеспечить им казармы (от чего они, как мы видели в предыдущей части, успешно отлынивали). Теперь же решение о размещении войск мог принимать губернатор самостоятельно, без согласия советов и собраний – в том числе в общественных и пустующих зданиях (пропаганда «патриотов», кстати, частенько забывала упомянуть, что право постоя не распространяется на жилые здания).

Масла в огонь подлил и «Квебекский Акт» — он не был связан с «чаепитием» и не был направлен против тринадцати колоний, но он расширял границы канадского Квебека за счет Виргинии, Коннектикута и Массачусетса.

Таков был ответ Британии. Разумеется, ознакомившись с этими Актами, американцы уверились, что «британское правительство — король, лорды и общины — составили систематический план порабощения Америки и что теперь они последовательно исполняют его» (Сэмюель Сибери). Читать дальше

Американская революция, часть 1: Долгий путь к независимости

Группы людей (а государства тоже являются такими группами) объединяются и раскалываются, это естественный процесс. Иногда это происходит мирно, иногда – с применением большей или меньшей доли насилия. Но, в любом случае, это процесс – а каждый процесс можно проследить.

Американская революция – прекрасный пример такого процесса, процесса раскола. Она – богатый источник опыта и для нового общества с зарождающимися социальными и политическими структурами; и для общества давно существующего, столкнувшегося со сложностями установления демократии. Можно сказать, что Американская революция была наиболее чистым (настолько чистым, насколько это возможно для исторических и социальных процессов со всем бесчисленным множеством существующих влияний и факторов) экспериментом такого рода. События, приведшие к рождению США, произошли – по историческим меркам — быстро, всего за несколько десятков лет. Все конфликты обозначены максимально ясно – на восточном побережье Северной Америки не было головоломного сплетения факторов, характерных для Европейского континента.

Этот путь проходит и Украина – и мы (пока ещё) только на половине дороги; на этапе войны за независимость, защиты своего выбора. Наш путь (был и будет) намного дольше, чем путь США – это обусловлено сплетением огромного количества исторических, этнических, социальных, экономических, культурных противоречий, с которыми нам приходится разбираться. Но процесс уже запущен – и его не остановить. Возможно, нам понадобится и богатый опыт Американской революции — для того, чтобы сделать этот процесс более эффективным и менее болезненным. Эта скромная статья, конечно, не может рассчитывать на всестороннее описание американского опыта – она (может быть) лишь пробудит интерес к тем (эффективным) решениям, которые принимались основателями первого современного демократического государства почти четверть тысячелетия назад.

Ниже – небольшой рассказ об Американской революции, о её причинах, о её ходе и об её завершении.  О том, как впервые в мировой истории был реализован принцип, сформировавший современный мир: государство существует для человека, а не человек — для государства или правителя.

Итак, часть первая – долгий путь к независимости.

Начало: заселение Северной Америки колонистами

С чего начались события, которые привели к… гражданской войне? сепаратизму? бунту? революции? Название дает победитель; колонисты победили и теперь мы знаем происходившие в 1775-1783 годах события под именем Американской революции; но долгое время и «патриоты», и британцы называли происходящее гражданской войной. Так с чего началась Американская революция? Можно сказать, что с высадки первых английских колонистов на североамериканский континент. В любом случае, ход колонизации (или, точнее, люди, эту колонизацию осуществлявшие) наложили неизгладимый отпечаток на последующие события. И нам стоит ознакомится… пусть будет с истоками.

Первые (успешные – не будем, для простоты, останавливаться на вымершем Роаноке) поселения были сугубо коммерческим предприятием. В 1606 году король Англии и Шотландии Яков I даровал Лондонской (позже Виргинской) компании патент на заселение и колонизацию Северной Америки. Вскоре 144 колониста Лондонской компании капитана Ньюпорта основали Джеймстаун, Виргиния; немного позже 102 Пилигрима высадились с «Мэйфлауэра» в Плимуте (из них около трети были голландцами). Вслед за Виргинией появился Массачусетс (в который был включен и пуританский Плимут, так и не признанный британской властью); затем Мэриленд, убежище для гонимых в Англии католиков; затем и другие. В то же время голландцы заселяли Дэлавер, Нью-Йорк – потом, во второй половине XVII века эти территории тоже перешли к англичанам.

Джеймстаун, Виргиния, 1609

Джеймстаун, Виргиния, 1609. Это первое выжившее английское поселение на территории современных США.

Виргинская компания разорилась, но Джеймстаун – а значит и Виргиния — выжил; выжил во многом благодаря индейцам (и 11-летней дочери вождя Покахонтас, взявшей себе в мужья наемного солдата Джона Смита). Добрые отношения с индейцами продлились недолго – но достаточно, чтобы пережить «голодные годы»; затем начался почти трехсотлетний путь на Запад: появился фронтир (Дикий Запад). Вдобавок поселенцы привезли с собой болезни Старого Света – плохая благодарность для тех, кто спас их от голода:  в 1608 году в Виргинии насчитывалось 34 колониста и 10 000 индейцев, в 1671 — 35 000 колонистов (из них 2000 африканских рабов) и не более 4 000 индейцев. Войны с индейцами не прекращались до второй половины XIX века, но мы к ним возвращаться не будем – они находятся за пределами этого рассказа.

Перед своим банкротством Виргинская компания предприняла ряд действий, которые в немалой степени повлияли на будущее североамериканских колоний. Компания дала Америке самоуправление и табак. О табаке – чуть позже. Читать дальше