Анатомія доктора Тюльпа: така правдива художня неправда

У багатьох людей при згадці про розтин або хірургічний театр у пам’яті спливає Рембрандтова «Анатомія доктора Тюльпа». Ця картина – дійсно вражаючий образ. Вона вкарбовується в нашу пам’ять, вона атмосферна, вона реалістична… але майже все в ній – неправда.

Це дивна штука: найбільш правдиві твори мистецтва мусять вдаватися до багатьох неправд для того, щоб стати правдивими. Такий собі парадокс художньої правди. Для того, щоб фільм був правдивим – він мусить вмістити події кількох (або й кільканадцяти років) у півтори години. Щоб портрет був схожим – він має бути дещо перебільшеним, випинаючи характерні властивості моделі (був навіть експеримент, у якому вчені виявили, що малознайому людину люди легше впізнають по карикатурі, ніж по реалістичному зображенню). Навіть фотографи-портретисти змушені спеціально виставляти світло, щоб підкреслювати певні характерні риси обличчя. Треба визнати: людство любить перебільшення та неправду. Особливо неправду улесливу… а якщо вам здається, що людина не піддається на воскуріння фіміаму  – згадайте, що казав Джером К. Джером: «Якщо людина не піддається на грубі лестощі – хваліть її за скромність; і ви досягнете свого».

Художники завжди добре розуміли цю людську властивість. Рембрандт – як і його колеги з гільдії святого Луки (а всі голландські художники належали до цієї гільдії) – чудово розумів, що якщо людина просить намалювати щось «як воно є насправді», то це не означає, що треба саме так малювати. Треба малювати так, як має бути насправді в уяві глядача. Потрібна платонівська ідея: не окремий стіл, а «стольність» сама; щось, що матиме характерні риси всіх столів світу… і при цьому буде неповторним, бо інакше нудно, і не вразить, і не запам’ятається. Теж саме стосується і розтину: потрібен не якийсь рутинний розтин, а квінтесенція всіх розтинів у всіх анатомічних театрах світу – тільки так можна створити потужний, разючий образ, що впаде в око й в душу та залишиться в них назавжди. А через те, що у реальності таких розтинів не буває – треба придумувати, треба накладати неправду на неправду, треба створювати правду художню.

Що й відбулося в «Лекції анатомії доктора Тюльпа» (так звучить повна назва картини).

Рембрандт… Хоча ні, не Рембрандт, чому за неправдиві художні правди мають поносити відповідальність лише художники? Решта людей ні чим не кращі; отже, доктора Тюльпа звали зовсім не доктор Тюльп. Тобто, його всі звали доктор Тюльп, бо він на тому наполягав; але справжнє його ім’я було зовсім іншим.  Насправді доктор цей звався Клаес Пітерс (або Пітерсзоон) та був сином багатого амстердамського купця Пітера Діркса (у той час голландці утворювали прізвища так, як ми утворюємо наше по батькові; родові прізвища, які не змінюючись переходили з батька до сина й далі, могла мати тільки аристократія). У 1614 році Клаес Пітерс закінчив Лейденський університет за спеціальністю медицина та повернувся у рідний Амстердам. За три роки він зробився шанованим доктором й оженився; після цього зайнявся політикою. Спершу – не без допомоги батьківських зв’язків – став міським скарбником. Показав себе добре; і перед молодим (28 років) й амбітним доктором з’явилася перспектива стати міським радником. Але ж не з простонародним ім’ям Клаес Пітерс у радники пхатися! І наш доктор змінює «мужицьке» Клаес на Ніколаес, а простацьке Пітерс на благородне Тюльп. Це Тюльп означало «тюльпан»: річ у тім, що опріч медицини (що включала тоді й ботаніку – бо ж Тюльп був досить відомим ботаніком) та політики Клаес… пардон, пане раднику… Ніколаес мав ще одне хобі. Садівництво. Більш стисло – вирощування тюльпанів. І ті тюльпани він настільки любив, що, увійшовши до вищого товариства, обрав собі тюльпан за герб, а назву цієї квітки – за нове, «благородне» прізвище. До речі, шанувальником тюльпанів доктор Тюльп був задовго до початку славної «тюльпаноманії» — й тюльпаноманія та досить його дратувала; коли тюльпанова лихоманка була у розпалі, він навіть демонстративно зняв свій герб з тюльпаном з фасаду власного будинку. Але взагалі, попри амбітність та певний снобізм, доктор Тюльп був приємною людиною: скромною, працьовитою, чесною, поміркованою та високоосвіченою. І великим другом Рембрандта. Тюльп його не покине навіть тоді, коли у художника почалися клопоти.

І доктор напевно не був би вдоволений назвою «Лекція анатомії доктора Тюльпа». Може б навіть лаявся. Як глядач зараз сприймає це полотно? Пан доктор читає лекцію студентам, демонструючи їм свої надзвичайні знання з анатомії та пречудову техніку володіння скальпелем. Це не має нічого спільного з дійсністю. Не зважаючи на те, що доктор Тюльп, який сидить у солідному кріслі та смикає щипцями м’язи руки анатомованого трупа, є центральним персонажем картини, це не його портрет. Доктор Тюльп не був навіть його замовником. Тобто, він вів перемовини з Рембрандтом і відраховував йому гроші, але за етикою того часу за груповий портрет платив свою частку кожен, хто був на ньому зображений. Зазвичай, сума розподілялася порівну між замовниками портрету (пізніше дехто з тих, кого Рембрандт намалює на «Нічному дозорі» будуть обурюватися, що, мовляв, «я заплатив стільки ж, скільки й інші, а на картині видна тільки половина мого обличчя!») – і немає підстав вважати, що ситуація з цим портретом була інакшою. Отже, це груповий портрет членів Гільдії хірургів Амстердаму. Тільки чому людей на портреті так мало? Чи Амстердам мав лише вісім хірургів? Ні, їх було набагато більше; у 1603 році Гільдія нараховувала двадцять вісім членів. Просто звичайно такі портрети замовляли ті, хто ще не був зображений на картинах, що висіли у приміщенні Гільдії.

Тож це — група лікарів, що перед 1632 роком не були увічненими на гільдійних портретах і вже заробили достатньо грошей, щоб оплатити послуги художника. І це була чимала витрата – портрет коштував кілька сотень до кілька тисяч гульденів (за «Нічний дозор» Рембрандтові заплатили кругленьку суму у 3500 гульденів). Річний заробіток кваліфікованого столяра натомість дорівнював 250 гульденам, а дохід середньої руки купця – приблизно 1500 гульденам на рік. Ініціатором замовлення дійсно міг стати Тюльп: зустрічаються твердження, що ця картина мала упам’ятнити його вступ на посаду предилектора Гільдії хірургів Амстердаму (предилектор мусив раз на рік проводити перед медичним товариством розтин трупа), яку він зайняв 1628 року. Але чи погодились би інші лікарі платити за портрет, що уславлює досягнення їхнього колеги? Не напевно. І чи сам Тюльп чекав би аж чотири роки, щоб «відзначити» портретом подію (картина була намальована 1632 року). Теж не факт. Тож, скоріше за все, це дійсно просто груповий портрет кількох членів хірургічної гільдії. І вони так само не заслуговують піти в непам’ять, як і доктор Тюльп.

«Лекція анатомії доктора Тюльпа». Якщо хочете роздивитися картину у великій роздільчій якості — клацніть по зображенню.

Отже, решта лікарів, членів Гільдії хірургів Амстердаму:

На задньому плані стоїть і дивиться просто на глядача доктор Франс ван Лоенен.

Поруч із ним схилився над аркушем паперу Хартман Хартманс. Зараз на цьому аркуші можна прочитати імена лікарів, присутніх на портреті, але вони з’явилися там більше, ніж за пів століття після того, як Рембрандт намалював картину – їх дописали десь в останні десятиліття XVII сторіччя. Початково це був підручник з анатомії (правдоподібно славетна книга Везалія) – під час розтинів один з присутніх лікарів читав з книги описи того, що його колега-анатоміст демонстрував. Щобільше: варто зауважити, що незадовго до намальованих подій – одне-два покоління до появи картини — читав книгу ще власне лікар, а розтин робив хірург, який мав значно нижчий від лікаря соціальний статус. Голландія була однією з перших країн, у яких маніпулювання скальпелем не вважалося принизливим для лікаря з університетською освітою. У Франції або Іспанії ще наприкінці наступного століття хірургія вважатиметься цариною аптекарів та цирульників – інтелігентна людина аж ніяк не могла порпатися у крові й кишках… правда, могла без втрати достоїнства пробувати сечу пацієнта на смак.

Перед цими двома нахилився, розглядаючи мерця, Якоб Блок, рудий і з показними вусами.

Поруч з доктором Тюльпом з трохи нажаханим обличчям сидить Матійс Калкоен; поруч з ним витягнув шию, придивляючись до місця розтину, Якоб де Вітт (один з шести ректорів Гільдії хірургів на той час – а отже особа, що займала у гільдійній ієрархії вищу сходинку за Тюльпа). Спиною до нас сидять Якоб Коолвельт (його Рембрандт домалював пізніше, вже по готовому фону – видно Коолвельт мав якісь проблеми з оплатою) та Адріан Слабраен (ще один з шести ректорів).

А що до назви полотна… «Лекцією анатомії доктора Тюльпа» його почали називати тільки наприкінці XVIII сторіччя. Перед тим він був просто одним з групових портретів з Анатомічного театру. У багатьох описах Амстердаму у зв’язку з цим портретом навіть ім’я Рембрандта не згадується.

Зміна прізвища Пітерс на Тюльп – цілком на совісті доктора Тюльпа; а ігнорування інших осіб поза Тюльпом на цьому груповому портреті – цілковито на совісті мистецтвознавців, екскурсоводів та глядачів (нас не виключаючи). Час перейти до «неправд» Рембрандта.

Почнемо з загальної атмосфери картини: понура, поважна й дещо таємнича… й така, що абсолютно не відповідала реальності. Розтини у Анатомічному театрі проходили зовсім інакше. По-перше, вони були публічними. І дуже популярними. Квиток на таку «виставу» був вартий лише шість-сім стюверів – менше, ніж білет до театру (і навіть менше, ніж денна платня поденника); тож мешканці Амстердаму радо користувались з такої незвичайної та збудливої розваги. Цікавості додавало й те, що об’єктами розтину зазвичай були відомі злочинці (і анатомічний розтин сприймався як частина покарання – розрізана на частки людина не мала надії на вічне життя, бо ж для нього тіло мало залишатися комплектним). На картині глядачі відсутні: Рембрандта тут, правда, можна зрозуміти – вряд чи вони б погодилися сплатити художникові свою частку за картину. По-друге, атмосфера картини анітрохи не відповідає атмосфері публічних розтинів того часу. Такі імпрези не були понурими, навпаки: організатори вистави робили все, щоб позбавитися тієї понурості. Навіть більше: робилося все, щоб створити для притомних учасників та глядачів святковий настрій. Для них сервувалися напої та закуски (для хірургів – коштом Гільдії, для решти – за платню, правда, досить помірковану). Часто для учасників події навіть наймали музик, щоб ті розважали публіку награванням легкий та приємних мелодій. Усолоджували не тільки піднебіння й вуха, але й носи. Останнє, правда, було не стільки забаганкою, скільки нагальною потребою: трупи потрапляли на столи хірургів не зовсім свіжими. Тому приміщення, у яких відбувалися розтини ретельно окурювали пахощами і до, і під час, і після «вистави». Тож якщо ваша уява домалює: дещо підпиту публіку з дотепними коментарями; таці з вином, шинкою та іншими смаколиками; і, нарешті, когось на зразок троїстих музик – враження від картини буде набагато ближчим до дійсності. І при цьому вистава була дуже вигідною: документи кажуть, що організатори такого спектаклю могли зібрати до 200 гульденів: цього вистачало на оплату ката (а кати були у той час високооплачуваними спеціалістами), покриття розходів та ще й на бенкет для членів Гільдії хірургів. Ті публічні анатомування були дійсно веселою штукою. Принаймні для тих, хто не лежав на столі для розтинів.

«Лекція анатомії доктора Тюльпа» на рентгені.

Так, ми забули про головного героя картини – мерця. А він був цілком реальною особою і теж мав своє ім’я. Адрієн Адрієнс, відомий як Кіндт (Кіндт означає «дитя»). Він був повішений 31 січня 1632 року за розбій, крадіжки та грабежі, якими успішно займався перед цим дев’ять років. Для цікавих: попався він на тому, що зірвав з перехожого плащ. Злодій недооцінив силу почуттів, що пов’язувала предмет одягу з його власником: Кіндт схопив плащ, власник плаща схопив Кіндта; надбігли інші перехожі… і прощавай, успішна кримінальна кар’єра.

Незважаючи на те, що англійський художник Джошуа Рейнольдс захоплювався тим, як точно Рембрандт передав колір мертвої шкіри, найбільша кількість неточностей на картині пов’язана власне з зображенням анатомованого мерця. Найбільш явна – і вона зразу впадала в очі сучасникам картини – це живіт Кіндта. У часи Рембрандта (як і перед ним, і ще довго після нього) розтин завжди й неодмінно починався з черевної порожнини. Холодильників тоді не було – і внутрішні органи починали псуватися першими. Тому анатоми поспішали їх застати неушкодженими. Або – якщо не вдавалося – хоча б швидко видалити та винести назовні, аби учасникам анатомування не довелося тікати через запах. Жоден хірург не почав би розтин з руки. Як же Тюльп, що був досвідченим лікарем (і поважно до себе у цій ролі ставився) міг дозволити на таке? Просто, якщо згадати, що часи Рембрандта та Тюльпа приділяли велику вагу до алегорій та символів. Фактично тіло мерця – не тіло, а просто символ професії людей, зображених на портреті. І художник, намалювавши Тюльпа, що починає розтин з руки, ще й зробив доктору алегоричний комплімент, поставивши його на один рівень зі славетним Везалієм: на портреті Везалія з його анатомічного атласу, знаменитий лікар зображений анатомуючим саме руку. Які Тюльп. І через те, що атлас Везалія (до речі, за чутками його ілюстрував сам Тиціан) був у кожній пристойній бібліотеці, бібліотеку самого Рембрандта не виключаючи – натяк Рембрандтів був ясним і прозорим.

Але повернемось до неточностей картини. На додаток до того, що розтин на ній починається не з черева, як личить, але з руки, Тюльп взагалі не міг анатомувати руки Кіндта. Бо їх відрубали перед тим, як його повісили – на покарання за злочинне прагнення до чужої власності. Навіть на рентгенівському знімку картини видно, що Хет Кіндт не має рук – лише культі замість них. І відсутність рук у моделі призвела до наступних неточностей. Права рука тіла непропорційно коротка – це один. Ліва рука тіла є якимось дивним і штучно вивернутим гібридом лівої та правої рук (з певною перевагою на користь правої – фактично зовнішня сторона правої руки тут намальована замість внутрішньої сторони руки лівої), бо ж Рембрандтові довелося перемальовувати анатомовану руку, дуже можливо, з атласу того ж Везалія – це два.

Є на картині ще одна цікава неточність, у якій ви можете переконатися експериментально. На зображенні Тюльп смикає за м’язи – згиначі пальців, змушуючи пальці трупу згинатись і демонструючи таким чином чудесну механіку людського тіла (і мудрість божественного замислу – Тюльп був дуже релігійною людиною). У той самий час другою рукою він повторює той жест, до якого щойно змусив мерця. Отже, спробуйте зігнути пальці так само як доктор Тюльп. Матимете зайняття на довший час.

І, під кінець, вам ще одна неправда, до якої Рембрандт не має жодного стосунку. Це його величезний підпис, який разом з датою видніється поруч з головою доктора ван Лоенена (того, що стоїть на задньому плані). Вважають, що цей підпис було домальовано (точніше, намальовано поверх справжнього, менш помітного, підпису Рембрандта) під час реставрації картини десь у XVIII сторіччі.

Попри це все, замовники високо оцінили картину. І не тільки замовники – а й широка публіка. Принаймні, платоспроможна широка публіка. На момент закінчення цього полотна Рембрандт мав десять замовлень, а після його «оприлюднення» протягом наступного року художникові зробили їх сорок.

«Лекція анатомії доктора Віллема ван дер Меера» Мікеля Янса вам Мервельта. Реалістичніша, але чи реальніша? Щоб пороздивлятися — клацніть по зображенню.

Не менш високо оцінили картину потомки — вона зараз вважається одним із шедеврів Рембрандта. І вважалася таким з XVIII сторіччя — не дарма реставратори так навели підпис художника, щоб він кидався глядачам в очі.

Звісно, існують більш точні зображення розтинів того часу. Наприклад, «Лекція анатомії доктора Віллема ван дер Меера», що була намальована Мікелем Янсом вам Мервельтом 1617 року – за п’ятнадцять років перед картиною Рембрандта. Ця картина більш реалістична: на ній показані і всі засоби, що служили для того, щоб перебити трупний запах (гілки лавру та лаванди, маленькі кадильниці у руках, курильницю з ладаном біля трупа); і розтин на ній проходить у належному порядку… Вона, безумовно, набагато реалістичніша та точніша, ніж Рембрандтова. Але чи більш реальна?

«A Corpus of Rembrandt Paintings II. 1631-1634», J. Bruyn et all.; Martinus Nijhoff Publishers, Dordrecht, 1986.
«Anatomies. A Cultural History of the Human Body», Hugh Aldersey-Williams; W. W. Norton & Company, New York, 2013.
«La tulipomania. L’histoire d’une fleur qui valait plus cher qu’un Rembrandt», Mike Dash; JC Lattès, Paris, 2000.
«The ultimate book on Rembrandt», Émile Michel; Parkstone, New York, 2019.

Эта запись защищена паролем. Введите пароль, чтобы посмотреть комментарии.