Гібридна війна XVIII століття: новий король Речі Посполитої

Гібридні війни видаються нам винаходом сучасності. Але це не так. Всі характерні риси гібридних війн ми можемо знайти у далекому минулому. Поєднання традиційних, конвенційних засобів ведення війни зі створенням «повстанських» рухів і заколотів, з політичними діями, спрямованими на послаблення атакованої держави та на сіяння в ній розбрату, з війною в інформаційному просторі – все це було присутнім ще у XVIII сторіччі. Наприклад, при розділі Польщі – взяти хоча б польсько-російську війну 1792 року… Але ж почекайте! Війни ж не було – була цілком легітимна Тарговицька конфедерація, скерована проти злочинної Конституції 3-го травня. Хіба не так?

Зображення на верху сторінки: «Елекція Станіслава Августа», картина Бернардо Белотто на прізвисько Каналетто (1722-1780), намальована ним у 1778 році.

Перед кінцем XVIII століття Річ Посполита вже давно розгубила свою минулу славу. Колись грізна шляхетська республіка вже не обирала королів і не диктувала їм умов. Королів фактично призначали в Петербурзі. І так, 25 листопада 1764 року (в день святої Катерини), у Варшаві коронували Станіслава Понятовського, колишнього коханця російської цариці Катерини II. Корону йому забезпечили не стільки голоси шляхти (хоч у вересні того ж року на Елекційному сеймі за нього одноголосно проголосувало п’ять з половиною тисяч польських та литовських шляхтичів), не стільки підтримка з боку могутнього і впливового роду Чарторийських, скільки пів мільйона російських карбованців і тридцять тисяч російських солдатів: кожен чудово знав, що Станіслав Август (таке ім’я він прибрав при коронації) є ставлеником імператриці всєя Русі. «Знали від Конвокаційного сейму всі добре, що ніхто інший, а тільки Понятовський буде королем, бо ніхто крім нього конкурентом явним і здатним до корони себе не виявив. Але для того, щоб всьому надати форму вільної елекції все так робили, як було б, якби народ сам, без примусу, вільно, без російської збройної сили, собі короля обирав. А через те, що росіяни цьому сейму асистували, стоячи напоготові під Варшавою, не було нікого, хто б пропозиції поданій від примаса, аби Станіслава Понятовського, стільника литовського, обрати й народові оголосити як кандидата до трону, спротивився» — так описав те, що відбулося, Анджей Кітович. І це не були чутки або «русофобія»: сама Катерина після коронації у своїй записці прямо привітала Нікіту Паніна з «королем, якого ми робили».

Яким був Понятовський? Барвний його опис лишив польський поет не з найвідоміших, Франтішек Карпінський[1]: «Король мав обличчя поважне, серце найкраще, знання великі, люб’язність у спілкуванні надзвичайну, красномовність неабияку; але разом з тим у діях був так слабий, що сам в собі певним не був і тому до інших по пораду звертався; і через те кожен за власним інтересом його на свою сторону перетягував. Не те, вважаю, не те розум, що красиво каже; а те, що по-господарськи робить; першого з читання книжок і зі спілкування з людьми набути можна (а й те б треба скоріше пам’яттю,  ніж розумом називати), друге ж сама природа дає, або й відбирає». На додаток письменник відмітив любов короля до лестощів і до «розпусти»; хоч і признав йому «найміцнішу релігію». Звісно, близько Карпінський короля не знав (вже не кажучи про те, що писав він свої спогади 1822 року); але його опис добре відображає загальне сприйняття монарха як слабкодухої, дещо розбещеної – хоч і не позбавленої розуму — особи. Насправді ж все було не так просто: як це часто трапляється, оцінка сучасників була не зовсім влучною. Понятовському не бракувало добрих намірів; також він міг бути цілком компетентним. Високий рівень освіти, не з останніх розум, вміння себе поводити й подобатись людям, хист до інтриги та до дипломатії – могли зробити його не найгіршим королем. «Терпіння, обачливість, хоробрість![2]» – писав Понятовський своїй повірниці мадам Жоффрен незадовго після елекції. – «І ще раз: терпіння та обачливість! Ось мій девіз». Дійсно, і терпіння, і обачливості йому вистачало; мав він і хоробрість (розповідали, що колись – либонь у Дрездені – він навіть викликав когось на дуель) – але ця хоробрість була радше пасивною. Стань Понятовський правителем у якомусь спокійнішому місці на зразок Копенгагену чи Флоренції – можливо він був би згадуваним зі вдячністю монархом (як це сталося в Лотарингії з його попередником Станіславом Ліщинським). Але в Польщі того часу біг історії залежав від особистих якостей короля менше, ніж від вже наявних на час його обрання політичних та економічних обставин. Та й негативні якості нового короля дещо сприяли катастрофі: все ж таки Понятовський дійсно був не дуже послідовним, дещо нерішучим та – прямо скажемо – не дуже працелюбним і енергійним монархом. Vae victis – горе переможеним; і падіння керованої Станіславом Августом держави знецінило всі його позитивні якості.

«Станіслав Август Понятовський у коронаційному вбранні»; картина авторства Марчелло Бачареллі (1731–1818), намальована у 1764 році, фактично «по свіжих слідах».

Крім короля сильний вплив на польську політику мали його прибічники (навіть, точніше, покровителі) – Чарторийські та їх фракція, звана просто «Фамілією» (або «чортами» — як хтось з ними не надто симпатизував). Чим була «Фамілія»? Фактично це були Чарторийські зі своїми родичами. Владу над родом справували Міхал Фридерик Чарторийський (канцлер литовський) та його брат, Август Олександр Чарторийський (воєвода руський). До Чарторийських у стислому сенсі належав також син Августа Олександра, Адам Казимир Чарторийський. Дальшими членами «фамілії» були зяті Міхала та Августа. По-перше, Станіслав Понятовський (не той, що стане королем, але його батько, який в дуже значній мірі спричинився до піднесення роду Чарторийських). По-друге – Станіслав Любомирський (великий маршалок коронний). Також діти Станіслава Понятовського і Констанції з Чарторийських: Казимир (підкоморій коронний), Станіслав (майбутній король, стільник литовський), Анджей (генерал австрійської служби) та Міхал (священник, у майбутньому єпископ). Також до «фамілії» належав приятель Чарторийських, Анджей Замойський. Королем Речі Посполитої, за задумом «фамілії», мав стати Адам Казимир Чарторийський: він отримав солідну освіту (відвідував університети у Дрездені, Брюсселі, Болоньї, Падуї, Кембридж, Оксфорд) та певний політичний досвід – під крилом батька й вуйка. Але давній любовний зв’язок Станіслава Понятовського з Катериною II при виборі кандидата на польський трон схилив терези на його користь; хоча й кандидатура Адама Чарторийського лишалася в силі – як запасна. «Я відправляю прямо зараз графа Кейзерлінга послом у Польщу, щоб він зробив вас Королем після смерті цього [короля], у випадку, якщо він не зможе досягти успіху з вами, я хочу щоб ним був принц Адам» — писала Катерина Понятовському 2 серпня (13 липня за новим стилем) 1762 року. На додаток «принц Адам» чи був менш амбітним за Понятовського, чи (що більш вірогідно) мудрішим і більш реалістичним в оцінці політичної ситуації: перспектива отримати корону його не дуже вабила. І він настійливо від цієї честі відмовлявся (аж до того, що навіть інтригував в Петербурзі, щоб відохотити Катерину розглядати його кандидатуру на польський трон). Отже, кандидатом від «фамілії», підтриманим Росією, став тридцятидворічний Станіслав Антоні Понятовський.

Союз «Фамілії» та Росії не був цілком вимушеним. Як сам Понятовський, так і Чарторийські мали свої резони для того, щоб тримати з «північною імперією». По-перше, вони вважали маленьку, але керовану рішучим, розумним, енергійним та цинічним Фрідріхом II Пруссію набагато більшою небезпекою для Речі Посполитої (вірячи, що Росія має і так під достатком землі та не потребує польської території – на відміну від агресивної й не дуже багатої прусської держави). По-друге, спираючись на репутацію Катерини як реформаторки та освіченої монархині, вони були певні, що російський уряд не буде проти проведення необхідних для Польщі реформ (правда, про всяк випадок, російську монархиню «фамілія» про свої реформаторські плани не повідомляла). По-третє, Станіслав Понятовський вірив у приязнь до себе своєї колишньої коханки – і вірив, що підтримуючи його вона керується скоріше особистими, ніж політичними мотивами. На додаток союз з могутньою східною імперією видавався значно безпечнішим, ніж династична унія з маленькою Саксонією[3] та союз з Австрією, вже неодноразово битою Фрідріхом Великим. Тож зразу по смерті Августа III Чарторийські створили конфедерацію та від її імені попросили військової допомоги у Катерини II. Звісно, цариця у такій не відмовила.

Треба зазначити, що Чарторийські аж ніяк не були проросійською партією. Перед тим, як звернутись по допомогу до Катерини, вони шукали її у Франції (традиційної союзниці Польщі) – але та була «не в формі». Не кажучи навіть про те, що після поразки у Семилітній війні країна проходила через кризу політичну й економічну, західноєвропейська монархія мала ще й кризу «адміністративну». Франція на той час мала дві дипломатичні служби: першу – офіційну; і другу – приватну дипломатичну службу короля (Людовика XV). Воно б і нічого, але ці служби не мали спільної мети та спільної політики; часто навіть дії однієї дипломатії суперечили діям другої. Непослідовність і хаотичність французької політики разом з мілітарною слабкістю держави зробили з Франції не занадто надійного союзника. І «Фамілія» звернулася у сторону Росії (точніше, Катерини та її найзначнішого на той час прибічника, Паніна – бо двір нової російської імператриці також на той час роздирала фракційна боротьба). Про що не пожалкувала: коли Варшавою пішли чутки про те, що панівна «саксонська» партія задумується про арешт Чарторийських та їх союзників (небезпідставний, бо «чорти» носилися з ідеєю конфедерації), Катерина написала Кейзерлінгу: «Розголосіть, що якщо насміляться схопити та відвезти у Кенігсштейн когось із друзів Росії, то я населю Сибір моїми ворогами й спущу [з ланцюга] Запорізьких козаків, які хочуть прислати до мене депутацію з проханням дозволити їм помститися за зневаги, які їм наносить король Польський». Розголошення намірів імператриці супроводжувалося вступом кількох російських загонів до Литви (де вони трошки похазяйнували у маєтках супротивних «Фамілії» Радзівілів). Після таких делікатних натяків ніхто більше на свободу учасників новоспеченої «російської партії» не зазіхав; правда від конфедерації врешті Катерина Чарторийських теж відмовила (або майже відмовила – так чи інакше, але до смерті Августа III 5 жовтня 1763 року конфедерація зав’язаною не була).

Ще один малюнок Жана-П’єра Норбліна (1745-1830) — «Бійка шляхти на сеймику».

Також і Понятовський персонально не був «російським агентом». Він був навіть патріотом і мав власні ідеї що до майбутнього Речі Посполитої. На своєрідній конференції 23 грудня 1763 року, де «Фамілія» та Кесельрінг з Рєпніним остаточно прийняли рішення про те, що Станіслав стане королем Польщі, між росіянами та Понятовським навіть виник серйозний конфлікт: майбутній король спротивився введенню московського війська до Польщі. Мотивував це Станіслав тим, що вибори, що відбулися у присутності іноземних військ не будуть легітимними. «Якщо російських військ тут не буде – ви не станете королем» — помітив Кесельрінг. «Краще я не буду королем, ніж дам підстави для закидів» — відповів Понятовський. Зрештою Станіслава все ж таки вдалося переконати – хоч він і офіційно висловив протест. Правда, протест аж ніяк не був ознакою принциповості майбутнього короля. Понятовський був досвідченим придворним і принциповість не входила у число його цінностей. У листі Масальському, віленському єпископу, він висловлював погляд, що зв’язування себе якими не будь правилами нічого не варте і може навіть зашкодити у політиці. XVIII сторіччя було таки досить цинічним. І спротив партії Понятовського незабаром перетворився на схвалення. Вже після вступу до Польщі російського війська і після протестів противників Чарторийських проти цього, від «фамілії» до Катерини надійшов лист наступного змісту: «Не поступаючись у палкому патріотизмі іншим співгромадянам, ми з сумом довідалися, що є люди, що висловлюють незадоволення з приводу вступу війська вашої величності до нашого краю, а навіть, що вони звернулися до Ваш. Імп. Величності зі скаргою на цей предмет. Ми бачимо з сумом, що законів нашої Вітчизни не вистачає для належного утримання тих ніби-патріотів в поводах … Грозило б нам з браку відповідних сил насилля з їх сторони на сеймах: елекційному і коронаційному. Вступ в межі Речі Посполитої війська Ваш. Імп. Милості та їх поведінка – викликають щиру вдячність у серці кожного справжнього поляка, і ми визнали за потрібне цю вдячність на письмі висловити». Підпис майбутнього короля – не зважаючи на його попередній демарш – теж стояв під цими словами. Від опозиції – до «щирої вдячності»: майбутній король був дійсно досвідченим царедворцем і розумівся на політиці.

Але використовувати свій політичний талан у стосунку до Катерини Понятовський не хотів – і це становило проблему. Річ у тому, що Станіслав у 1763 році був все ще щиро закоханий у російську імператрицю[4] – і вірив, що вона відповідає йому взаємністю. Катерина (може несвідомо) використовувала це переконання і навіть – також несвідомо – його підсичувала. «Будьте впевнені, що я завжди буду відчувати особливу приязнь до вас і до всього, що вас стосується…» — писала своєму колишньому аманту цариця. З її боку це була лише уникливість, бо вона вже давно мала іншого коханця – Григорія Орлова. Але Станіслав сприймав це як зашифроване (бо листування з Понятовським була для Катерини вельми небезпечною – в сенсі політичному, не приватному) любовне визнання. Палкій та сентиментальній душі такого «натяку» було достатньо, щоб викликати сплеск пристрастей. І ця романтична сентиментальність призвела до, мабуть, найбільшої помилки Станіслава: бувши впевненим у почуттях імператриці, він вважав, що зведення його у королівський сан є наслідком лише почуттів і не має жодних політичних мотивів. А значить його колишня кохана дозволить йому чинити у здобутому за її допомоги королівстві все, що він вважатиме за потрібне.

Понятовський навіть мав надію на те, що Катерина вийде за нього заміж; але ще до елекції вона рішуче заперечила подібну можливість. Ситуацію, правда, підсичували чутки, що розповсюджувалися (принаймні, так вважалося) французами, австрійцями та Бєстужевим. Французи та австрійці стверджували, що Понятовський має одружитися з Катериною для того, щоб налякати турків та змусити їх натиснути на Росію – для того, щоб та відступилася від підтримки Станіслава та звільнила дорогу до трону саксонському кандидатові. Бєстужев же використовував ці чутки у боротьбі з Паніним та Орловими. На ситуацію у Константинополі та Петербурзі вони вплинули мало (хоча англійці – які, зацікавлені у союзі з Росією та Пруссією, діяли на користь цих двох держав – були змушені роздати у Високій Порті трохи хабарів, щоб султан не втручався у європейські династичні чвари); зате на сентиментального Понятовського вони справили своє враження.

У реальності, звісно, роман Станіслава Понятовського з Катериною не був основним мотивом до підтримки царицею кандидатури литовського стільника (якщо взагалі був мотивом). Її сприяння обумовили причини суто раціональні. По-перше, Понятовський не був самостійним гравцем на польській політичній арені.  І – на відміну від Адама Чарторийського, який завжди міг розраховувати на підтримку могутніх вуйків – потребував допомоги зі сторони. А зважаючи на те, що віддавши першість Понятовському перед Чарторийським, цариця сіяла зерно майбутньої незгоди між королем та його покровителями – її приязнь мала у майбутньому знадобитись колишньому її коханцеві обов’язково. На додаток, через те що Понятовські не належали до давніх магнатських родів, їм досить складно було розраховувати на симпатію «конкурентів» Чарторийських. Пихаті Радзівіли або Потоцькі аж ніяк не визнали б «вискочку» Понятовського навіть собі рівним, не те що лідером[5]. По-друге, кандидат на польський престол відрізнявся досить слабким характером і певною – не те щоб боязливістю, боягузом він не був – але несміливістю і нерішучістю, що робило його податним як на маніпуляції, так і на залякування. Імператриця добре знала свого колишнього аманта. Підсумувати політичні мотиви Росії при виборі польського монарха можна власними словами Катерини (вона це писала Фрідріху у жовтні 1763 року): «…дізнавшись про смерть короля польського[6] я думками, природно, звертаюся до Вашої Величності; переді мною ваш лист від 15 лютого цього року, який каже, що нам двом було б краще домовитись, щоб один з П’ястів[7] зайняв вакантний трон Польщі; я ціную цю обопільну згоду ще по одній особливій причині, яку обережність нам диктує і яка полягає на тому, що правило вибору короля з одного й того ж роду безперервно може виродитись у наслідну монархію та у придушення духу свободи у нації. У нашому випадку вже існуючої згоди нам залишається тільки прояснити наші позиції; і щоб уникнути всякої забарливості, я пропоную Вашій Величності споміж П’ястів того, хто може бути найбільш зобов’язаним Вашій Величності та мені за те, що ми зробимо для нього. Якщо Ваша Величність погоджується – це стільник литовський, граф Станіслав Понятовський; і ось мої аргументи: з усіх претендентів до польської корони він є тим, хто має найменше засобів для того, щоб її осягнути й через те здається найбільш далеким від неї і, отже, буде найбільш зобов’язаним тим, з чиїх рук отримає цю корону. Не те буде з вождями нашої партії: той з них, хто осягне корони, розділить свою вдячність між нами та власним спритом та своєю далекоглядною завбачливістю. Ваша Величність скаже, що йому не буде з чого жити, але я гадаю, що Чарторийські, [які] сильно зацікавлені в тому, щоб трон зайняв хтось з їх дому, зможуть привести його стан до того, щоб він був згідний з його достоїнством. Мені здається, що ми не могли б знайти особу більш відповідну для наших обопільних інтересів; я не відділяю інтересів Вашої Величності від моїх власних, я б хотіла, навпаки, дивитись на них з цієї точки зору і маю намір підтримувати та плекати приязнь Вашої Величності; і маю надію, що зі свого боку Ваша Величність дасть настанови своєму міністрові[8] у Варшаві діяти в усьому заодно з моїм задля блага миру, який я вважаю незмінним до тих пір, доки буду судити про почуття Вашої Величності за своїми власними…». Не можу втриматися: дійсно почуття Фрідріха та Катерини не різнилися і були надійним фундаментом до взаємної згоди – обидвоє відчували неабияку жагу до влади і до чужих земель.

«Вид Варшави з тераси Королівського замку», картина Бернардо Белотто на прізвисько Каналетто (1722-1780), намальована, правда, ним у 1773 році — але, проте, вона дає досить непогане уявлення того, як виглядала столиця Речі Посполитої у третій чверті XVIII сторіччя.

Треба зазначити також, що якби Катерина хотіла зробити подарунок у вигляді польського трону колишньому коханцеві – вона вряд чи б змогла. Десь у 1796-1797 роках Василій Попов[9] писав майбутньому царю Олександру: «Йшлося про необмежену владу, з якою велика Катерина не тільки у своїй імперії панувала, але й наказувала у країнах чужих. Я говорив зі здивуванням про ту сліпу покору, з якою воля її всюди виконувалася, і про ті осердя і ревність, з якими всі намагалися їй догодити. «Це не так легко, як ти думаєш», — зволила вона сказати. «По-перше, повеління мої звісно не виконувалися б із точністю, якби не були зручні до виконання; ти сам знаєш з якою обачливістю, з якою обережністю поступаю я у виданні моїх законів. Я розбираю обставини, раджусь, звідую думки освіченої частини народу і тільки по тому роблю висновок, яку дію указ мій справити повинен. І коли вже наперед я впевнена про загальне схвалення, тоді випускаю я моє повеління і маю задоволення те, яке ти називаєш сліпою покорою. І це підвалини влади необмеженої. Але будь впевнений, що сліпо не підкоряються, коли наказ не пристосований до звичаю, до думки народної; і коли в ньому ішла б я слідом однієї своєї волі, не думаючи про наслідки. По-друге, ти обманюєшся, коли думаєш, що довкола мене все діється тільки мені бажане. Навпроти того, це я, що, силуючи себе, стараюся догодити кожному, згідно з заслугами, з достоїнствами, зі схильностями та зі звичками і, повір мені, що набагато легше робити приємне для всіх, ніж щоб тобі всі догодили. Дарма ти будеш цього чекати та будеш засмучуватись, але я собі цього смутку не маю, бо не чекаю, щоб все без винятку по моєму робилося…» …» І ці слова були сказані вже тоді, коли Катерина була дійсною самодержицею. А на початку свого правління вона набагато більше залежала від придворних фракцій і мала набагато менше свободи у прийнятті самостійних рішень. Отже, російська політика у стосунку до Польщі не була винаходом Катерини, а була цілком традиційною; підкорення – або й загарбання – земель Речі Посполитої було на меті й в попередників німецької принцеси. Мета була однака – різнилися тільки способи її осягнення. У 1764 році Росія за одне з кандидатурою польського короля вибирала і загальну зовнішньополітичну орієнтацію: «північні» протестантські держави (Британія та Пруссія) – або «південні» католицькі (Австрія і Франція). Одна з придворних фракцій у Петербурзі (її очільником можна вважати графа Нікіту Паніна, прибічника «Північного акорду» – союзу між Росією та північними протестантськими державами, в першу чергу Англією та Пруссією) підтримувала вибір на трон Речі Посполитої короля з поляків. Друга – майже традиційний вже вибір короля з саксонської династії Веттінів (його підтримували колишній канцлер Алєксєй Бєсстужев та чинний канцлер Міхаїл Воронцов): саксонський король був союзником Австрії та Франції. Перемогла панінська концепція «Північного акорду»: король «з П’ястів» (не обійшлося й без дещиці везіння: 17 грудня 1763 року «саксонський» кандидат, Фредерік Крістіан, несподівано помер). А що до персоналій – вчасно і вдало прийшлася кандидатура Станіслава Понятовського. Максимум, що зробила особисто Катерина – це перехилила терези на користь колишнього коханця, та й те не напевно.

«Сеймик у церкві», малюнок Жана-П’єра Норбліна (1745-1830); виконаний, правда, аж у 1785 році.

Отже, 1764 року, року вибору останнього короля Польщі, «Фамілія» була на коні. Російські війська підтримували її; російське посольство роздавало хабарі на їх користь; російська казна оплачувала видатки свого – вже практично офіційного – кандидата до трону (до закінчення коронаційного сейму Понятовський отримував від цариці «дванадцять тисяч червонців» щомісяця). «Фамілія» почувалася настільки впевнено, що Станіслав навіть висунув імператриці певні умови, на яких він погоджувався зайняти престол. По-перше, він хотів щорічних субсидій від Росії та гарантій того, що трон залишатиметься за ним; по-друге, він вимагав, щоб королівська гвардія була вийнята з-під команди гетьмана та перейшла під команду короля (тобто його власну); по-третє, щоб за королем було визнане право призначення на урядові посади. Катерина погодилася. З ремаркою «…бо що нам за користь з такого короля, який буде позбавлений всякої влади?».

Але було й ще дещо: ані Станіслав Август, ані Чарторийські не знали про таємні пункти союзного російсько-прусського договору від 11 квітня 1764 року, де обидві держави домовлялися про спільну підтримку кандидатури Понятовського[10], але також і про те, що вони спільно будуть захищати права «дисидентів»[11] («Артикул сепаратний») і «свободу» — тобто традиційний політичний устрій шляхетської республіки. «Артикул секретний IV» російсько-прусського договору проголошував: «Оскільки інтерес Її І. В. Всеросійської та Й. В. Короля Прусського вимагає, щоб вжити всіх їх клопотів та зусиль на те, щоб Республіка Польська утрималася при своєму праві вільної елекції та щоб нікому не було дозволено вчинити сказане Королівство спадковим у своїй сім’ї або стати там самодержавним [монархом]; Її І. В. та Й. В. Король Прусський цим секретним артикулом зобов’язуються найсильнішим чином не тільки не дозволити, щоб хтось позбавив Республіку Польську її права вільної елекції та вчинити це королівство наслідним або стати в ньому самодержавним [монархом] за будь-яких обставин, але й всіма можливими засобами попереджати та знищувати усі плани та наміри, що можуть керуватись до цієї мети, як тільки про них відомо стане; та застосовувати у разі необхідності силу зброї для захисту Республіки від повалення її конституції та її фундаментальних законів».

Ніколай Васильевіч Рєпнін (1734-1801), посол Росії у Варшаві (і наймогутніша людина того часу у Польщі) на початку правління Станіслава Августа.

У березні архієпископ Владислав Любомирський попросив у Росії надати війська для захисту закону і порядку у країні. Причин для такого прохання було достатньо – і надали їх самі ж поляки, та ще й під гаслом патріотизму та захисту традиційних свобод. Кароль Радзівіл, наприклад, вдерся у палац віленського єпископа, Ігнатія Масальського, — та погрожував його вбити або, принаймні, позбавити уряду (повідомивши, що має зайвих сто тисяч дукатів на хабаря Папі), якщо ієрарх не перестане підтримувати «фамілію». Що ж, це були звичні для Речі Посполитої методи політичної боротьби – і супротивники «саксонської» партії не завагалися відповісти насиллям на насилля. Їх відповідь виявилася вагомішою; і супротивники Чарторийських мусили програти. Яким би багатим не був «Пане коханку» Радзівіл, але протиставити силі могутньої північної держави він не мав чого. А російські війська прибули вчасно, бо якраз до сеймиків, які обирали делегатів на конвокаційний сейм[12]. Під час виборів у Бидгощі (у якому під охороною двох тисяч росіян вдало був розташований військовий склад ще з часів Семилітньої війни) гетьман Браницький – він також був прибічником «саксонців»  — увірвався на сеймик на чолі восьми сотень польського війська. Але залякати прибічників Понятовського не вийшло: полковник Хомутов зі своїми солдатами швидко викинув гетьмана геть з містечка. Результат було нескладно передбачити: на конвокаційний сейм з Бидгоща поїхали прихильники «фамілії».

Справжні наміри Росії та Пруссії можна було розпізнати вже на Конвокаційному сеймі. Сейм почався 7 травня 1764 року і проходив під пильним оком російського війська[13]. Спершу союзні держави категорично спротивились спробі Чарторийських знести право liberum veto. Але тут виявилося, що при дотриманні права liberum veto кандидатуру Станіслава Понятовського на польський трон виставити не вдається – одноголосної підтримки немає. І «фамілія» робить чудовий політичний (і юридичний) хід. Спочатку вона прирівнює конвокаційні сейми до конфедерації – під час конфедерацій постанови на сеймі могли прийматися звичайною більшістю голосів. Потім – на радість своїм російським та прусським принципалам – цією звичайною більшістю голосів «фамілія» проводить кандидатуру Понятовського до трону. А затим сейм звичайною більшістю голосів приймає постанову, що питання державного скарбу та оподаткування одноголосного схвалення не потребують – таким чином звільнивши фінансові справи держави від згубного впливу „nie pozwalam”. До того сейм встановлює військові та скарбові комісії. Ці колегіальні уряди (поки що окремі для Польщі та Литви) мали зменшити вплив корупції на фінанси держави та армію — і підвищити ефективність адміністрування війська та державних фінансів. Також Конвокаційний сейм зносить всі внутрішні мита та встановлює єдине «генеральне мито» на усі товари, які ввозилися до Речі Посполитої. І наприкінці, перед самим завершенням нарад, Чарторийські проголошують «генеральну конфедерацію» без кінцевого терміну дії: це значило, що дія права liberum veto була припинена на довільний час. Ця політична інтрига фактично започаткувала реформи часів Станіслава Августа; хоч вона й викликала неприязнь як до «фамілії», так і до реформ у значної частини шляхти, яка вважала дії «кліки» Чарторийських-Понятовських незаконними. Варто сказати, що «чорти»[14] мали трохи щастя: по-перше, захворів посол Росії у Варшаві, Герман Кейзерлінг, — і його змінив ще недосвідчений у польських справах Ніколай Васильєвіч Рєпнін[15]. А відсутність необхідного досвіду у нового посла зробила можливою майже дитячу хитрість. Кейзерлінг застерігав Чарторийських і Станіслава, що при будь-якій спробі обмеження права вето і спробі запровадження прийняття законів на сеймах звичайною більшістю російські війська перекинуться на бік супротивників «фамілії». Тому хитрі «чорти» записали у постанові про скарбові питання, що голосування стосовно них відбуватимуться «способом, практикованим у судах». Бідолаха Рєпнін не похопився зразу, що у польських судах при голосуванні діє право більшості, а не одноголосності… По-друге ж, опоненти «фамілії»[16] покинули сейм, відмовившись від боротьби політичної на користь боротьби збройної. Зрештою до збройної боротьби вони так і не приступили (відбулося тільки кілька дрібних сутичок), але втекли в Угорщину від російського «допоміжного» війська, підкріпленого ще й кількома тисячами приватної міліції Чарторийських. Один Потоцький, розмислившись, замість вигнання вибрав капітуляцію. Таким чином протидія ініціативам «чортів» була мінімальною.

Цікаво, що у сучасників набагато більший інтерес викликали не вищеописані реформи, а заборона «наїздів» (zajazdów) та скасування «плати за голову».

Право «наїзду» дозволяло будь-якому шляхтичу зібрати людей та виконати судову постанову власноруч: тобто хтось, хто відсудив хутір у сусіди міг сам той хутір у нього відібрати. У вісімнадцятому сторіччі – при корумпованих та небезсторонніх судах – ця процедура перетворилася на відповідник нашого сучасного рейдерства. І новим законом право виконувати судові вироки (крім тих, які й перед тим мали виконувати державні чи муніципальні уряди) було забезпечено виключно за військом.

«Обід у Радзівілів», художник — Олександр Орловський (1777–1832), дата невідома.

«Плата за голову» дозволяла шляхтичеві за вбивство просто відкупитись штрафом, вірою. Віри були ретельно вирахувані: наприклад, Великопольський статут оцінював життя шляхтича у 30 грошів,  шляхетський палець – у 3 гроші, а життя «хлопа» — у 6 грошів (тобто один «хлоп» варт був двох шляхетських пальців). Але це був статут 1347 року, а інфляція існувала і в ті далекі часи; тому 1547 року кари було підвищено: мертвого шляхтича оцінювали у 60 злотих, вільну людину не шляхетського походження – у 30 злотих, а «хлопа» — у 10 злотих. Попри те, що пізніше була запроваджена і кара ув’язнення, маючи відповідні зв’язки злочинець міг легко відкупитися від покарання – і ця можливість викликала широке невдоволення; бо вбитим практично безкарно міг бути не тільки «хлоп» (і це шляхту непокоїло мало, бо частина віри за «хлопа» відходила не сім’ї вбитого, але його власникові), але й шляхтич або шляхтянка, як ми побачимо нижче. Натомість новий закон передбачав кару смерті за будь-яке вбивство. Правда, треба додати, що пізніше прибічники «традиційних свобод» додали до цієї постанови застереження: для того, щоб засудити шляхтича за вбивство кріпака, потрібні були дванадцять свідків події.

Отже, Конвокаційний сейм був плідним на нові закони, на наслідки, і доволі бурхливим – не обійшлося навіть без брязкання шаблями. Натомість Елекційний сейм[17] (27 серпня — 8 вересня 1764 року) був майже чистою формальністю та пройшов спокійно і майже без сюрпризів (не в останнє через присутність довкола Варшави 4000 російського війська). Усі присутні одноголосно висловились за кандидатуру Станіслава Понятовського. Мирний перебіг подій — відсутність бійок[18] та пияцтва — навіть дещо здивував сучасників. «Такий великий спокій та порядок панували у цьому величезному зібранні, що всі найпрекрасніші дами королівства могли бути присутніми на полі без жодних перешкод; і я мав те задоволення, що мене вибрали не тільки чоловіки, але й жінки. Примас був настільки люб’язним, що проїжджаючи повз їх екіпажів, питався: кого вони бажають мати над собою королем?» — писав Понятовський у Париж до своєї повірниці, мадам Жофрен. А в листопаді – як ми вже знаємо – відбулася його коронація як Станіслава Августа, останнього короля Речі Посполитої та ставленика Катерини II. Під час присяги у костьолі Св. Яна, Станіслав промовив: «Великий Боже! Ти, хто хотів мене бачити на місці, на якому я є зараз, Ти нічого не робиш дарма. Ти дав мені цю корону разом с палким бажанням відновити цю державу. Тож, у здійснення наміру Твого, дозволь моїй молитви досягнути Тебе. У здійснення наміру Твого, Великий Боже, влий у серця усього народу таку любов до спільного блага, яка мою перевершить». Гарні слова для початку нового правління; але за цими словами та за пов’язаними з ними надіями крилися цинічні маніпуляції та переважаюча сила двох сусідніх держав. Король, який хотів відродити Польщу, прийшов до трону завдяки російським грошам, російським багнетам та російській інтризі. Так почалася нова – і остання в діях першої Речі Посполитої – епоха.


[1] Той самий, якого ледь не охрестили Олексою на вимогу Довбуша, бо ж Довбуш саме в ніч його народження завітав у маєток його батька.

[2] Patience, circonspection, courage !

[3] Королі з саксонської династії Веттінів правили Польщею протягом кінця XVII — першої половини XVIII століття.

[4] Їх шалений роман розгортався у 1755-58 роках, коли Катерина ще була лише великою княгинею.

[5] Кароль Радзівіл довго навіть не іменував Станіслава Августа королем, а казав про нього просто «Понятовський» — та він й взагалі заявляв «короля не знаю, бо-м шляхтич».

[6] Августа III.

[7] Мова, звісно, не йде про давній польський королівський рід у стислому значенні, але лише про кандидата-поляка.

[8] Так тоді називали послів.

[9] Близький помічник та довірена особа Потьомкіна.

[10] В окремій «Секретній конвенції щодо вибору на польський престол П’яста…», підписаній разом із договором.

[11] Тобто не католиків: православних, лютеран, кальвіністів.

[12] Конвокаційні сейми збиралися по смерті монарха та визначали кандидатів на польський трон, так само як і час та місце майбутніх виборів – а також формулювали pacta conventa, умови, які мав прийняти наступний король.

[13] Називають число від чотирьох до семи тисяч вояків.

[14] Так прозивала шляхта Чарторийських і «фамілію» взагалі.

[15] Рєпнін прибув у Варшаву як секретар посольства 21 грудня 1763 року – лише за пів року перед конвокаційним сеймом.

[16] Старий та дещо більше ніж обережний Браницький, постійно п’яний Радзівіл та «хоробрий, коли при силі та боягуз у небезпеці» Потоцький.

[17] На елекційному сеймі (від латинського electio – «вибір») власне відбувалося обрання короля.

[18] Під час виборів нового короля у Варшаві було вбито лише 13 шляхтичів.